Сьогодні я побував у селі неподалік Дніпропетровська. До 1917 року воно називалося Обухівка, тепер Кіровське. Мене увесь час переслідувало неприємне відчуття: з людьми щось не так. Нарешті я зрозумів: не чую рідного суржику. Я не кажу про українську мову, якою ніхто не володіє і не розмовляє, навіть учителі цієї мови. Не чую звичайного українського суржику, який, судячи з усього, стрімко зникає як соціолінгвістичний факт. На його місце приходить чиста, нормативна російська мова, приблизно така, якою транслюється російське телебачення і російські фільми про бандитів. Російською мовою тепер розмовляють усі: діти, підлітки (особливо підлітки, бо вони перебувають у віці вибору мовної поведінки), люди середнього віку і навіть пенсіонери.
Подорожній епізод: запитую у літньої жіночки, як дійти до центру і чи далеко йти. Запитую українською. Вона напружується, силиться відповісти мені російською, "по-культурному", хоча помітно, що для неї це непросто. Чому так??? Певно, щось спрацювало на ментальному рівні і їй захотілося показати, що вона не така культурно відстала як я.
За 23 роки незалежності України русифікація зробила вражаючі успіхи, вона добралася врешті до села, опанувала сільську і містечкову молодь, знищила суржик як перехідне, маргінальне явище, українців зробила майже росіянами. Якби до цього додати ще 5-10 років "виправлення мислення" через монопольні ЗМІ – така національна ідентичність як українці зникне. Принаймні, на сході, центрі та півдні України. Не маю в цьому жодного сумніву.
З другого боку, людей не можна осуджувати за те, що вони обирають російську мовну ідентичність: більшості людей властиво пристосовуватися, а не демонструвати щоденний героїзм. Російська, особливо для селян, і далі лишається мовою престижу, кар'єрних перспектив, символом культурності і цивілізованості, а також засобом пристосування до міста. Суржик стає дедалі менш престижним, він відходить у вічність разом з його 70-80-ти річними носіями. Українська мова в її літературній версії сприймається як штучна, мова високого, урочистого стилю, якою неможливо оволодіти в процесі живого спілкування з носіями, власне, через їхню відсутність.
Висновок такий. Поки ми проводимо у Львові ганебну акцію - "Я говорю російською!", чомусь вважаючи це проявом політкоректності і європейськості, українська мова тихенько вмирає. Їй несилу навіть волати про порятунок. Фактично її вже не існує як засобу звичайної, побутової, політично немотивованої комунікації.
Українська мова в центрі України функціонує лише у вузькому колі письменників, краєзнавців, істориків і філологів, які щобільше нагадують клуби любителів старовини, тому виконує не стільки комунікативну, скільки символічну функцію. Я вже не кажу про схід і південь, де вона не опановує і цієї скромної сфери.
Свідомий вибір української мовної ідентичності і далі є епізодичним, бо спричиняється не суспільною необхідністю чи зростанням престижності мови, а суб'єктивним чинниками, наприклад, майже релігійним актом "навернення в українство". За останній рік такі випадки помітно почастішали, але вони нездатні створити тривалу і масштабну тенденцію. Наразі не існує жодних об'єктивних факторів, які би спонукали вивчати українську мову, масово переходити на щоденне спілкування українською хоча би в одній сфері суспільного життя. В Україні можна зробити будь-яку кар'єру, не володіючи державною мовою і відверто її зневажаючи.
І останнє. Українське село в центрі, півдні та сході України буквально за два десятиліття перестало бути носієм української мови. Тому початок її малоймовірного відродження можливий тільки у місті: з кафедри, бібліотеки, школи, видавництва, телевізора, радіо, газети, підручника, репетитора, себто "з нуля". Але для цього бракує політичної волі, бажання і розуміння: кому і для чого це потрібно? Значно легше, простіше і, головне, дешевше вважати нашу зрусифікованість багатством, своєрідністю і навіть ознакою європейської толерантності. Русифікацією треба пишатися, нею варто дорожити, її потрібно розвивати. Можна навіть подякувати русифікаторам за мовно-культурне урізноманітнення України, інакше чим би ми пишалися? Перекувати ганьбу на втіху та існувати далі.
2 
1
Коментарі
4