1993-го досліджував Харків. Два тижні жив у гуртожитку зі студентами, а на вулиці з диктофоном намацував тенденції. Вибірка не репрезентативна, але опитав сотні людей. Одне з бліц-запитань: "Чи послали б ви дитину в українську школу, якби таку відкрили в сусідньому кварталі?" Навіть російськомовні відповідали: "Конечно. Хорошо, чтоб ребенок знал два языка". Це 1993 рік. Люди вважали, що знання української дасть можливості для вертикальної мобільності, починаючи зі вступу у вищу школу. Здорова і демократична тенденція, не з примусу. Все змарновано.
Тепер, за даними дослідження 2011 року професора Валерія Хмелька (президент Київського міжнародного інституту соціології. – "Країна"), за чотири роки в Україні додалися 3 відсотки російськомовних. Нові російськомовні рекрутуються із середовища націомаргіналів, насамперед приїжджих із села. Маргінал – це людина, що стоїть на межі двох культур, і не сприймається жодною з них за повнокровного члена. Його маркер – суржик. Внутрішня роздвоєність сприяє еклектичному змішуванню і роздвоєнню особистості. А діти націомаргіналів уже цілковито зрусифіковані.
Смисли слів у різних мовах не повністю накладаються одні на одних. Візьмімо кольори. Наш жовтогарячий – не те, що orange. Англійська на позначення синього і блакитного має тільки blue. Тому латинізація і зросійщення вимивають наш смисловий світ, що кристалізувався віками.
Я на Чукотці від 1976 року до 1979-го пас оленів, аби зрозуміти, чи справді структура мови визначає структуру світобачення. Впродовж року записав 65 слів на позначення відтінків масті. Кенно – сірий олень із білою плямою на чолі. Гіттаккелі – сірий із білими манжетами. Шєвааро – сірий із жовтизною на череві. Пенвель – дворічний бик, тенраллєн – понад 3 роки. Мають диференціацію ще за формою рогів, віком, екстер'єром, лінією хребта. Нєваропенвель – сірого кольору 2-річний бик, що крутиться в певній частині стада. Амешкиргин – простір поза видним полем. Це інкорпоруюча мова – словами виражають складні думки. Мають слово, що означає "відзначати свято забою короткошерстого оленя". Споріднена з чукотською тільки корякська. Різні мови – різні смислові світи.
Яка балаканина – таке світовідчуття. В коридорах Львівського університету чую: "Тіпа карочє внатурє та тьолка кумарить". Українське молодіжне середовище таке слабке, що не виробило свого сленгу навіть у Львові. Але вірю у студентство, бо коли взимку стояв із плакатами під Верховною Радою, повз мене проходили хлопці й гукали: "Слава Україні!" Поговорили хвилин 20. Один – родом із Дніпропетровська. Казав, що люди прокидаються. У канцелярії Київської міськдержадміністрації якийсь клерк, ставлячи штамп на заявці акції, потис мені руку і сказав: "Вы – настоящий украинский патриот. Приезжайте к нам чаще".
Українці в українських містах – як у діаспорі. Навіть у Львові. Фільмів своїх – нема. Молодіжних, студентських журналів – нема. Клавіші на купленому телефоні чи комп'ютері якою мовою будуть? Російською. Потрібна позитивна дискримінація. Її застосовують до тих груп, що відстають. Треба визнати, що українці в різних ділянках соціально-культурного розвитку відстали.
Народ об'єднує пам'ять про спільні перемоги й пережиті біди. Цей чинник нам намагаються розмити. Створена за Дмитра Медведєва 2009 року (тодішній президент, а нині прем'єр-міністр Росії. – "Країна") "Государственная комиссия по предотвращению фальсификаций русской истории в ущерб интересам России" вважає, що наголос на перемозі Івана Виговського над 50-тисячним російським військом під Конотопом треба забути, що трагедію Голодомору – коли червоні війська обступили Україну й нікого не випускали по їжу – треба применшити.
Смисли "Україна" в голові Януковича, моїй і вашій – різняться. Янукович поза українською мовою – отже, і поза українською культурою. В такої людини нема бажання брати до рук українську книжку, брати участь у культурі. Мовлення можна утверджувати, інвестуючи в нього свою участь: розуміючи книжки, пишучи вірші.
Якщо українське мовлення не обслуговує масової культури, в яку ми занурені, то мова знекровлюється і вже не спроможна змагатися з російською.
У середовищі високочолих лібералів є ілюзія, що мовлення – це продукт індивідуального вибору. Що на рівні особистісного вибору в кожній окремій ситуації можливе то те, то інше мовлення. Це дуже небезпечна ілюзія та свідомо насаджений міф. Насправді не людина вибирає мовлення, а панівні стандарти комунікативної поведінки підпорядковують собі її поведінку. Особа із села, потрапляючи до якоїсь міської групи, намагається ототожнити себе з іншими, бути співпричетною, влитися, належати. Тут діють механізми конформізму. Один із них – пристосування до панівних моделей. На людину діє те, якою вона уявляє себе збоку. Якою, на її думку, її бачать і чого від неї чекають довколишні. У випадку України ці пристосування до панівних моделей означають зросійщення.
Не треба сподіватися, що нас порятують село чи традиційна культура. В процесі урбанізації найближчим десятиліттям населення українського села знизиться до 15 відсотків людності країни, й воно перестане бути базою самовідтворення українського етносу, як це було досі. Плавильним казаном зросійщення є місто.
Не економіка визначає тенденції процесів, а мотивація. Країни Балтії внутрішньо зцементувало 20-ліття державності в міжвоєнний період. Їхня ідентичність закоренилася в культурному модерному середовищі, що вдалося за той час згенерувати в містах. Бо саме міста в умовах глобалізації визначають вектори всіх суспільних процесів – економічних, соціополітичних, політичних тощо. Без українського міста, без українських нових урбаністичних традицій, які ми або виробимо, або зникнемо, українське слово не матиме жодної перспективи. Без україномовного середовища в містах воно неминуче згасне.
Є ілюзія, що "солов'їна" і "калинова" має внутрішній ресурс гармонійності, багатства та сили. Ні, бо життєздатність і змагальницька потуга мови прямопропорційна спектру розгорненості її соціальних функцій. Якщо українське мовлення в Харкові та Києві зводиться до домашнього вжитку, базару й оголошень у метро і майже відсутнє у сферах культури, коли нема українського теле-, кінопродукту, присутності мови в індустрії розваг, – повага до українського слова падає.
У найглухішому карпатському хуторі вже є інтернет, і дітваки та тінейджери дивляться бандитські серіали російською мовою онлайн. Той хутір грузне в чужому середовищі. В нових медіа домінують російські, вже не масмедійні, а мультимедійні засоби. Це саморосійщення ще й прискорене цілеспрямованою політикою нашого уряду – колоніальної адміністрації Кремля.
Академік Константин Плешаков стверджує: "Кто контролирует Евразию – тот контролирует мир". Планета ще не уявляє, що народження третьої російської імперії небезпечне не тільки для України з Молдовою, а й для усього світу.
"Русскім міром" це назвали у відомстві керівника міністерства закордонних справ Російської Федерації Андрія Козирєва (був міністром у 1990–1996 роках. – "Країна"). Він писав, що в разі дискримінації росіян, їх захищатимуть усіма можливими способами, включно з мілітарним. А росіян вони ототожнюють з усіма російськомовними. І хоч є безліч російськомовних протиросійськи налаштованих патріотів України в Донецьку і Луганську, для Козирєва всі російськомовні світу – це частинки "русского міра", яких треба захищати.
Доктрина "русского міра" втілюється в конкретних геостратегічних проектах. У присутності 14-ї російської армії на Лівобережжі Дністра. За Харківськими угодами і Крим перетворився на цей бастіон. Із виводом військ Кремль зволікатиме й надалі, бо хоче створити ланцюг російської присутності. Війна проти Грузії може з боку Москви спалахнути знов. А тут – Чорноморський флот. Толеруючи його присутність у Криму, ми надаємо змогу імперським потугам окупувати Грузію.
Ще одна доктрина – ідея об'єднаного народу Святої Русі. Що Україна – територія православ'я, і зрозуміло ж – московського. Інше духовенство вони вважають ледь не речниками диявола. Канонічна територія – хибне визначення, бо територія віри вимірюється серцями. Але патріарх Кирило діє як політик Ґундяєв.
Навіть расизм глобалізується – як гіпертрофована спроба спротиву зоднаковінню світу. А ліберальний націоналізм має гарне людське обличчя. Він є чинником втримання самобутності й несхожості. Бо всяке зодноманітнювання загрожує навіть динаміці загальнолюдської цивілізації. Тільки розмаїття має силу саморозвитку.
Європа дуже дбайлива навіть до локальних відмінностей. Шанує окремішність швабів, а не розглядає Німеччину як одне. Якщо на порятунок кашалотів міжнародна спільнота виділяє десятки мільйонів, то невже цього не варта нація, що ось-ось може згаснути, без якої світ збідніє?
У Росії все розчинене в колективі. Україна, на відміну від "большой русской семьи", індивідуалістична. Тут ніколи групові цінності не домінували над особистими. У системі європейських цінностей усе – задля особи.
Дмитро Зеленін (російський діалектолог і фольклорист, – "Країна") у 1920 роках описав, як етнограф Георгій Потанін привіз дітей із Вологодської області на Слобожанщину. При спілкуванні з українськими однолітками вони через кілька хвилин стали домінувати – заправляли всім, наказували у грубій формі. Зумовлено це структурами сімей. У Росії під одним дахом жили кілька поколінь: батько і сім'ї його дітей. Большак владарював, наказував, що кому робити. Мав навіть право сексуального доступу до снохи – синової жінки. Це робилося в казармовій формі, приправлено різкими слівцями. Змальована Шевченком українська сім'я не така: "… вечеря коло хати, вечірня зіронька встає, а мати хоче научати". У малій сім'ї більше спокою, менше криків, дитя вироста лагіднішим. Наш народ і після російщення – сентиментальний.
Підпорядкованість большаку на рівні общини аж у часи реформ Столипіна почала руйнуватися. Мир-община мав "переділ" – кожної весни земля йшла по колу. Вона не була закріплена за селянином, як в українця – хоч малий, але городик коло хати. Внаслідок цього і "растворенность лица в обществе". Те, на чому господар міг стояти твердо, постійно перерозподілялося.
Російський філософ із Києва Микола Бердяєв у праці "Истоки и смысл русского коммунизма" показав, що більшовизм – не з марксизму. Він був закорінений у російському колективізмі, де домінували групові цінності. У нас – ні.
Не треба чинити за Миколою Хвильовим "Геть від Москви!", ні жити позаминулим днем власної, цілком уже анахронічної провінційщини. Нас порятує лише новоукраїнський великий урбанізм. Це – надзавдання. Ідеться про культурне опанування українством своїх міст як місця творення українських смислів. Майже з нуля цю справу починали євреї в Ізраїлі 1948 року, фіни – у шведомовному Гельсінкі 1918-го, чехи – у німецькомовних Празі та Брно. Вони зуміли стати собою. І жодна українська партія за більш ніж 20 років не зуміла, внаслідок примітивізму суспільної думки, пояснити національні цінності та цілі, розгорнувши широку програму деколонізації України.
Гасло для кожного українця: веслуй супроти течії, бо тільки за течією пливе сміття.
2 
1
Коментарі
1