Свій виступ на прес-конференції у Києві президент Литви Даля Грибаускайте розпочала українською мовою.
- Дорогі українці, ви не одинокі, Литва з вами, - сказала вона.
А я пригадую, як у далекому 1971 році жив у її країні, тоді ще Литовській РСР. Після закінчення технікуму отримав направлення на електротехнічний завод в місто Мажейкяй на півночі країни. Потім я дізнався, що це історична область Жемайтія. Для литовців вона як наша Галичина — найбільш націоналістичний регіон. Тут після війни з радянською владою воювали "лісові брати" - відповідник наших бандерівців.
Вільнюс проминали вночі, тому я його не бачив. А потім потягнулися міста і містечка з європейською архітектурою. У вагоні залунала незрозуміла мова. Я почувався наче за кордоном. Відлягло від серця лише тоді, коли на якійсь водонапірній башті побачив червоний прапор СРСР.
У районному містечку Шяуляї я зіткнувся з мовним бар'єром. Розпитував, як доїхати до Мажейкяя. Говорив, звичайно, російською. Дехто від мене мовчки відвертався, дехто починав щось казати литовською, дехто розводив руками: aš nesuprantu, тобто, не розумію. Нарешті надибав на якогось чолов'ягу-росіянина, що пояснив мені, де приміська автостанція.
У Мажейкяї ситуація повторилася. Я зміг добратися до заводу тільки тоді, коли зайшов у міськком комсомолу. Там мені дівчина ламаною російською з сильним акцентом і жестами пояснила, як туди доїхати.
Мене взяли на завод слюсарем-інструментальником. Технологом я працювати не міг, бо вся документація на підприємстві була литовською.
- Когда выучишь литовский, тогда возьмем в отдел, - каже начальник відділу кадрів.
Я відразу взявся за справу. Завів блокнот і записував найуживаніші слова і вислови. Вчив назви днів, місяців, предметів побуту, займенники, дієслова, прислівники тощо. Але все одно іноді у крамниці, кінотеатрі чи на вулиці стикався з нерозумінням або нехтуванням.
- А ти говори з усіма по-українськи, - радить мені дівчина-білоруска із сусіднього цеху. - Вони тебе зрозуміють, тут майже всі знають білоруську. А до росіян ставляться погано.
Я так і зробив. І сталося диво — ставлення до мене з боку литовців кардинально змінилося. Я вже був для них майже свій — вони знали, що українці теж постраждали від російського шовінізму. Так і спілкувалися: я звертався до них українською, іноді домішував литовські слова, а вони відповідали мені російською.
Через півтора місяці мене призвали до армії, і я разом з литовськими однолітками потрапив на Західну Україну. Там продовжував вивчати їхню мову і навіть якось написав вірш литовською. Він був слабенький, аматорський, про "кохання-зітхання", але моїм литовським Альгісам і Йонасам сподобався. Я його досі пам'ятаю.
Після армії повернувся додому, на Кіровоградщину, де жили тоді мої батьки. Пристойно литовську так і не опанував, у пам'яті лишилися кількадесят слів і фраз. Але тепер розумію, що вчив її недарма: аби через 4 десятиліття президент Литви заговорила українською.
3 
1
Коментарі
5