Четвертий рік у виправній колонії в селі Перехрестівка Роменського району на Сумщині сидить 31-річний киянин В"ячеслав Полішко. Чоловік отримав довічне ув"язнення за вбивство двох жінок.

— У Славіка мати померла, коли йому було п"ять років, — плаче тітка Полішка Марія Любченко, 79 років. Вона мешкає в селі Нечипорівка Яготинського району Київської області. — Він виріс у бабці в селі. Зараз бабі Уляні 86 років, а вона Славіка з тюрми жде, пенсію до копієчки складає. Вірить, що онук вернеться. Каже, йому згодиться.

В"ячеслав — високий чорнявий чоловік спортивної статури. До кімнати побачень його заводять двоє озброєних охоронців. Замикають у спеціальній клітці, знімають наручники. На прохання "ГПУ" вівчарку відводять до іншої кімнати.

— Можна зняти картуза? — питає охоронців. Отримавши згоду, проводить рукою по поголеній голові. — Я з інтелігентної сім"ї. Мама завідувала Будинком культури в Яготині, була заслуженим працівником культури України. 1982-го вона попала під поїзд. Батько керував хором "Криниця". Через 10 років після загибелі мами помер від хвороби печінки. Нас залишилося троє — Міша, Коля і я.

Найстарший брат Михайло виїхав до Харкова. Працює там дальнобійником. Середній Микола став наркоманом. Коловся героїном, захворів на ВІЛ. Мешкав у селі Нечипорівка, не працював, родини не мав.

В"ячеслав — наймолодший. Закінчив у Києві музичне училище. Здобув професію акомпаніатора, грав на баяні й акордеоні. Влаштуватися за спеціальністю не вдалося. Працював охоронцем у кафе "Марс", що на столичній вул. Городецького, займався тхеквондо — східним єдиноборством.

— У 2003 році до Миколи у гості приїхав друг із Росії, 30-річний Павло Мициков, — розповідає Полішко. — Він теж був наркоманом. Залишив братові на зберігання пістолет ТТ, а я його продав за 200 доларів. Як Мициков узнав, вимагав повернути. Довелося купити такий же у знайомого. 30 червня 2003 року брат попросив відвезти їх до кафе "Лінива Віра", що біля села Пишне Лубенського району Полтавської області. У мене були старенькі "жигулі" двоюрідного брата, якими керував за дорученням.

— Знав, для чого вони туди їхали зі зброєю?

— Так, — В"ячеслав опускає очі. — Розумію, що винен. Але я не вбивав.

Того вечора убили двох жінок, 22 і 24 років, і поранили чоловіка. Злочинці забрали їхні гроші та втекли.

Першим арештували Мицикова. Він розповів про Полішків. Коли ті дізналися про затримання Павла, дві доби ховалися у лісах на Черкащині.

— Ми боялися тюрми, хотіли піти з життя, — згадує В"ячеслав. — Розійшлися по різні боки машини, порізали собі вени. Я втратив свідомість. Коли отямився, Коля лежав мертвий біля авто. Я дістався найближчого села і сам подзвонив у міліцію.

Чоловіка заарештували працівники полтавського управління по боротьбі з організованою злочинністю. Відвезли до Лубенського райвідділу міліції.

— Там били, — Полішко дістає з поліетиленового пакета висновок експертизи про побиття. — Хоч я сам прийшов у міліцію і розказав, як було. Мициков із пістолета убив двох жінок, які сиділи за столиком у кафе. Поранив одного чоловіка. Брат вистрілив один раз із обріза, але куля потрапила у стінку. Мене змусили дати покази, що стріляв я. Начальник райвідділу казав, що йому однаково, хто "загрузиться" — я чи Мициков.

За кілька днів В"ячеслава привезли на впізнання.

— Раніше потерпілі свідчили, що стріляв чоловік зростом 170–175 сантиметрів зі світлим волоссям і слідами віспи на обличчі. Я маю метр 87 сантиметрів, чорне волосся і жодних слідів від віспи. Але вони мене впізнали. Перші фотороботи були схожі на Колю і Пашу. Однак потім десь пропали з кримінальної справи.

14 травня 2004 року Полтавський апеляційний суд заслухав справу про вбивство. Полішко отримав довічне ув"язнення, Мициков — 10 років. Верховний суд вироку не змінив. Два роки тому генпрокурор позбавив адвокатів В"ячеслава права оскаржувати вердикт.

— Паша вийде через п"ять років, — зітхає чоловік. — Він знову вбиватиме. На ньому в Росії два трупи висять і тут два. А я хочу, щоб мій вирок переглянули.

Полішко не скаржиться на утриманням в колонії. Мріє брати участь у тюремних фестивалях гри на баяні. Двічі на місяць В"ячеслава провідує тітка.

— Везу йому сало, сільодку і картошку в мундирах, — зітхає Марія Іванівна. — Все спасибі Юлії Володимирівні. Тепер дозволяють частіше передачі возити. А то можна було не більше 36 кіло продуктів на місяць.

Любченко розповідає, як племінник хоче грати на баяні.

— Але ж він — довічник. Йому не можна давати баян, бо дуже жорстокий режим, — говорить жінка. — Їх раз у день виводять на прогулянку в маленький дворик, де можна ступити лише кілька кроків. Тільки раз на тиждень — у більший двір, де Славка спортом займається. Побачитися дають лише через скло.

×