Другий місяць під березою на в"їзді до райцентру Носівка Чернігівської області живе 53-річний Олександр Коровін. Власної хати він не має, родичі його не пускають. Усі його речі вмістилися в картонній коробці з-під печива. Має плащ і куфайку. До господаря лащиться сучка Топа.

— Тут я і помру, як собака, — починає плакати Коровін.

Закочує рукав сорочки і на зап"ясті лівої руки показує татуювання — цифри у стовпчик, розбиті на чотири рядки. То номери зон, де він сидів.

Олександр родом із Носівки. Його мати працювала вчителькою, батько — культоргом Будинку культури. Мав двох старших братів: Миколу й Володимира. Після школи навчався в Київському медучилищі, але покинув. Працював електриком у Ніжині. Там познайомився з Ольгою.

— 1979 року ми одружилися. Переїхав жити до неї, у Чернігів, — згадує Олександр Вікторович. — Працював в автоколоні. Народилася донька Лєна. Я почав випивати, сімейне життя розладилося. Коли Лєночці було чотири роки, вперше потрапив за ґрати. Так закінчився перший шлюб.

Цікавлюся, за що ж посадили.

— Та все по п"яні. Ночувати було ніде, пішов у готель "Десна" в Чернігові, поселився. Йду мимо кімнати кастелянші, двері прочинені, і нові ковдри запаковані лежать. Я й поцупив кілька. Мене спіймали. Було це 1983-го. Так потрапив до 17-ї зони на Харківщині. Плів сітки для картоплі. Норма — 10 штук на день. Там зрозумів, що 99 відсотків зеків сидять за скоєне на п"яну голову.

У зоні Коровін убив людину й отримав ще вісім років.

На волю вийшов 11 квітня 1989-го. Приїхав до Носівки, оселився в батьківській хаті.

— Через дорогу від нашого двору хімчистка, — каже Олександр Вікторович. — Заліз я з товаришем туди. Каса була пуста. Взяв чотири норкових шуби і шкуру фредки. Шуби зразу здав по 375 рублів за кожну, а фредку чомусь залишив, дурень. Носив у дипломаті. Мені впаяли шість років суворого режиму. Відправили до Житомирської області, у кар"єр, довбати каміння.

Там, на третьому році відсидки, через службу знайомств Коровін знайшов собі наречену — з міста Сєвєроморська на Далекому Сході.

— Таня працювала заступником начальника військового госпіталю. Запудрив їй мізки, — визнає чоловік. — Два роки вона по чотири рази на рік їздила до мене на побачення, тягала через увесь Союз передачі. Рік судимості мені зняли, і 1994-го я вийшов на волю. Розписалися з Танею. Грошей у неї було багато. Вдягла мене з ніг до голови, "москвича" купила, годувала делікатесами. І повторювала: "Ангел мой, на работу можешь не ходить, только не пей". А я не стримався, і пішло-поїхало... Крав у неї гроші, з квартири виносив усе цінне... Потім на п"яну голову розбив машину. Так тривало рік. Якось вона зібрала мої речі і сказала: "До свиданья, ангел мой!". Відвезла на таксі до Мурманська, купила квиток на літак ще й 500 доларів дала.

Одягла мене з ніг до голови, "москвича" купила, годувала делікатесами

Так 1995-го Коровін повернувся до Носівки. У батьківській хаті жили мати, старший брат із дружиною та двома синами. А поряд, у своїй хаті, середульший брат Володимир. Його покинула жінка з дітьми, бо випивав. Олександр поселився з Володимиром. Каже, підробляв. Певний час мотався Україною, згубив паспорта. А 1998-го на вокзалі в Ніжині зустрів Наталю.

— Вона якраз звільнилася з жіночої колонії. Родом Наташа з Росії. Я повіз її до Носівки. Оселилися у брата Володі. Потім Наташа захворіла, ноги і живіт набрякли. Вона померла новорічної ночі 2003-го. Відтоді ми лишилися в хаті з Володею.

21 червня цього року брат помер. Йому було 59.

— Невдовзі після похорону його дружина Аня заявила: "Ти тут ніхто, збирай пожитки і йди до батьківської хати". Пішов туди, а там друга невістка Майя: "Тут твого нічого немає. Мама заповіла все нам", — розповідає Олександр Вікторович. — Я кажу: як це так? Я в цій хаті народився, виріс, і мені кутка немає? Покажи заповіт, не вірю, що мене мама обділила. А вона у відповідь: "Іди до нотаріуса та й дивися". А куди я піду, хто мені покаже? Ні паспорта, ні грошей...

Олександр зібрав речі, взяв Топу і пішов жити під березу, через дорогу від двору.

— До другої ночі ще нічого. А потім ніякий плащ не допомагає. Встану, присяду, укутаюся, та й курю. А мене від холоду трясе так, що зуб на зуб не попадає. Хочеш не хочеш, а як хто 100 грамів запропонує, не відмовлюся. Як не як, хоч трошки тепліше.

Коровіну радили вчинити дрібний злочин — наприклад, розбити вітрину в магазині. Тоді б забрали в камеру — все ж не під відкритим небом. Та чоловік каже:

— Я закони знаю. Дадуть діб 15, не більше. А що далі? Пропаду до зими.

Із двору виходить жінка.

— То Аня, дружина покійного брата Володі, — пояснює  Олександр Вікторович.

— Мені таких не треба, — похмуро каже вона про родича. — У нього є батьківська хата. Хай туди йде!

Старенький, але охайний будинок саме ремонтують. Встановили нові вікна. Поряд із порогом дошки. Назустріч виходить господиня Майя Станіславівна, дружина покійного Миколи — старшого брата Олександра Коровіна.

— Свекруха залишила все нам, — запевняє жінка. — Я спадок переоформила, більше п"яти тисяч гривень заплатила. Він тут 12 років не жив, а тепер надумався. Нам самим місця немає. У двох кімнатах тулимося: я, двоє синів, невістка і скоро з"явиться внуча.

— Не може бути, щоб мати Сашку хоч якийсь куток у хаті не зоставила, — кажуть сусіди по вулиці, але просять не називати їх. — Який би не був він непутящий, та все ж син.

— Та в нього золоті руки, — приєднується продавчиня з магазину. — Малює гарно — нам все пооформлював. І автомобільні номери робить. До всякого діла майстер. Його б відігріти, нагодувати, допомогти, щоб не пропав.

Починає накрапати дощ. Олександр Коровін обнімає собаку і мовчить.

×