— По наследству мне достался дом в Виннице. В тот день его продала и возвращалась домой с полной сумкой денег и всей документацией. Погода была плохая, настроение — тоже не очень. С собой везла еще несколько пакетов с вещами. Когда вышла из маршрутки, обнаружила, что сумки с деньгами не стало. Она все время висела у меня на плече. Возможно, сползла. Сильно растерялась: что делать, куда бежать? Аж сердце сжало, — розповідає 35-річна Наталія з міста Бердичів на Житомирщині.
Прізвища просить не вказувати. В маршрутці забула сумку, в якій були документи і $38 тис. Наступного дня втрачене їй повернув 31-річний Олександр Дуднік. Відбуває покарання в Бердичівському виправному центрі №108. Дев'ять років тому пограбував дві ювелірні крамниці в Києві.
— На гроші я вже рукою махнула. Надія була, що документи вернуть чи хоча б паспорт у поштовий ящик підкинуть, — розповідає Наталія. — Вночі не могла заснути. В голову лізли різні думки, піднявся тиск. Уранці — дзвінок на мобільний. Чоловічий голос каже: ви залишили сумку в маршрутці. Хотів би вам її повернути. Я дар мови втратила. Кілька хвилин стояла в ступорі.
За пару годин зустрілися в парку. Він — високий, молодий, культурний. Представився Олександром. При ньому перерахувала гроші. Була здивована, що нічого не зникло. Спитала, як можу віддячити, запропонувала винагороду. Та чоловік відмовився. Сказав, що поспішає і швидко-швидко побіг. Подумала, мабуть, якийсь бізнесмен, що в грошах не нуждається. Після такого вчинку в мене почалися душевні муки. Хотілося якось віддячити Олександрові. Набирала його кілька разів на мобільний. Та він або не відповідав, або казав, що зайнятий і зустрітися не може. Тоді вирішила звернутися на телебачення, щоб на всю країну розказали, що є такі порядні люди. Коли із сюжету в новинах дізналася — хто він, його історію — то пережила ще більший шок, ніж коли загубила гроші.
Олександр Дуднік засуджений на дев'ять років. Відбув шість. Спочатку — в Житомирській виправній колонії №4, потім перевели до виправного центру Бердичева.
— Із наглядачем повертався від стоматолога. Поки він розплачувався за проїзд, на задньому сидінні побачив жіночу сумку. Непомітно сховав її під куртку, — каже Олександр. — Дорогою заїхали до мене додому. Зайшов на кухню й побачив, що в сумці лежить документація, велика пачка доларів. Одразу закрив її та запхав у духовку. Коли повернувся у виправний центр, вирішив, що треба сумку повернути. Бо чужого мені не треба. Наступного дня попросився знову поїхати додому. Поки наглядач розмовляв з мамою в кімнаті, видзвонив жінку та назначив зустріч. Номер її телефону побачив у документах.
До в'язниці Олександр встановлював на замовлення пластикові вікна. Жив із матір'ю.
— На 99 відсотків переконаний, що раніше, до ув'язнення, лишив би цю сумку собі. Та за ці роки вже так насидівся, що й ржавого гвоздя з чужого вікна не витягну, — продовжує Дуднік. — Більшість засуджених у центрі мене не розуміють. Кажуть: якщо тобі гроші не треба, то нам віддав би. Сиділи б тут із планшетами, купили плазму, їли б вареники з катлєтами.
— Я тоді займався спортом — бодібілдингом. Потрібні були гроші, щоб підготуватися до змагань. Кращого не придумав, як взяти запальничку у формі пістолета й пограбувати ювелірні магазини. Нікого не вбив, не покалічив, та виглядало все як розбійний напад. За це отримав дев'ять років колонії, — каже Олександр. — Як повернуся додому, хочу влаштуватися на роботу, створити сім'ю. Можу працювати водієм, електриком. Готовий займатися чим завгодно, крім криміналу.
— Такий випадок — перший у моїй практиці. У виправному центрі немає жодних зауважень до поведінки Олександра. Помітно, що він зрозумів свою вину й не хоче повторювати колишніх помилок, — говорить керівник Бердичівського виправного центру Арменак Чобанян. — За те, що забрав сумку, додаткового терміну Олександр не отримає, адже повернув її власниці. Про скорочення строку поки що теж не йдеться.
2 
1
Коментарі