Я ніколи не прочитав би Абдулаєва, якби не познайомився з ним особисто. Не те щоб я геть не любив детективів, але продиратися крізь графоманський стиль було важко. Не допомагав ні хвацько закручений сюжет, ні добра обізнаність із роботою спецслужб, почерпнута чи то від власних номенклатурних родичів, чи, ймовірніше, — з особистого досвіду роботи "інструктором" та "перекладачем" у країнах Африки. Роман називався "Тень Ирода". І зводився до боротьби хорошого слідчого з нехорошими інтриганами із суперсекретного спецвідділу ФСБ. Дія розгортається в Москві в 1990‑х, де напередодні президентських виборів відбувається низка терактів. Відповідальність за них офіційний Кремль покладає на чеченців. Слідчий Славін повинен лише довести цю версію, проте несподівано виходить на реальних замовників.

Мета їхнього "проекту" проста — розгорнути античеченський психоз і на хвилі шовіністичних емоцій мобілізувати електорат на підтримку чинного президента. Улітку 2000-го цей сюжет виглядав як нехитрий переказ усього, що відбулося в Росії роком рані­ше — включно з підривом житлових будинків, заради приведення до влади нікому не знаного полковника КҐБ Володимира Путіна. От тільки роман був опублікований задовго до того — 1996-го. Сьогодні, коли я бачу той самий почерк у масових провокаціях по всій Україні та в їхньому "інформаційному супроводі" — мимоволі згадую ту далеко не геніальну прозу, що виявилася, однак, пророчою. Може, тому що полковники й генерали, які організовують подібні речі, — теж далеко не геніальні. А тим паче — їхні провінційні малоросійські клієнти, яких ми й досі через непорозуміння називаємо "чинною владою".

×