Я прилетів до Стокгольма якраз того вечора, коли помер Томас Транстромер. Повідомлення про це з'явилося в інтернеті допіру наступного дня. І коли я сказав про це в кулуарах кільком колеґам, один чесно перепитав: "А хто це?". Другий промовчав, а третій не надто впевнено мовив: "Здається, це той поет, що дістав кілька років тому "Нобеля"?"
Справді, Транстромер отримав Нобелівську премію за сукупність творів 2011 року, під своє 80-ліття. На щастя, я вже знав тоді, хто це. Його прозора, оповідна, ощадлива на слова й почуття поезія нагадувала мені улюблених американців — може, тому, що його я теж читав по-англійськи. Хоча насправді це дуже шведський поет, і найкраще його читати, либонь, у поєднанні з фотографіями тамтешніх лісів, озер, фіордів та островів.
Десятиліттям раніше наші шляхи перетнулися в Роттердамі на поетичному фестивалі — якщо це взагалі можна назвати перетинанням. Він був на візку й не сказав ні слова. У 59 років він пережив інсульт і майже втратив мову. А також праву руку. Його супроводжувала дружина. Вони заїхали у просторий ліфт, де вже було кілька пасажирів. Дружина сказала йому щось по-шведськи, але він не зреаґував. Лише мовчки і якось провинно дивився на нас, супутників у суперкороткій подорожі з поверху на поверх. Мовби вибачався за заподіяні нам незручності — не так злощасним візком, що займав добру половину ліфта, як каліцтвом, котре мимоволі могло сприйматись як докір нашому цілком випадковому і не конче заслуженому здоров'ю.
Увечері він так само непорушно сидів на сцені у своєму візку, поки актори читали його поезію. А тоді під'їхав до фортепіано і заграв лівицею доволі вибагливу п'єсу. Це виглядало як бунт, як протест, як виклик несправедливій долі. І лиш тепер я розумію, що насправді то було своєрідне із нею примирення.
3 
1
Коментарі
1