У березні видання The Washington Post опублікувало скандальний матеріал, про те, що у селі Маків на Хмельниччині не залишилося чоловіків призовного віку. Більшість із них, нібито, мобілізували. Інші, мовляв, - втекли за кордон або переховуються. Писали, що значна частина мобілізованих загинули. Gazeta.ua зробила власний репортаж. І тепер ми маємо більше історій звідти.
Маків - це відносно невелике село на Хмельниччині з населенням близько 3 тис. людей. До кордону з Молдовою і Румунією трохи більше 2 годин їзди машиною. Тож чимало місцевих часто виїжджають за кордон на різні сезонні роботи. Пояснюють просто: "Вдома заробити грошей ніде". Людей на вулицях тут, направду, мало. Більшість - літні чоловіки, жінки або діти.
ХТО ВИКОПАЄ МОГИЛУ?
Валентині Осадчій - 57 років, працює прибиральницею у сільському комунальному господарстві. Має трьох синів. Середнього та молодшого мобілізували минулого року. Старший - має інвалідність з дитинства.
Її ми зустріли на подвір'ї маківського ліцею, до якого веде алея, засаджена кущами, обабіч - старий дитсадок і аптека. Навчальний заклад зачинений, у дітей канікули. Учителів теж немає.
Валентина із напарницею старанно шаркають мітлами на подвір'ї. Сухі гілки й папірці скидають у тачку. Обличчя жінок вкриті пилюкою.
- Чоловіків у селі справді залишилось мало. Та й ті воліють на вулицях не показуватись і ховаються вдома, щоби не забрали до війська, - каже Осадча.
Багато маківчан зараз нарікають на місцеву владу. І не через сприяння мобілізації, а тому, що там не змогли знайти нікого з чоловіків для безоплатного викопування могили загиблому односельцеві. Тож у сільраді сказали, що це має робити Валентина. Дарма, що у неї два сини у війську. Олександр після військової підготовки потрапив під Авдіївку, Павло зараз У Хмельницькому, його навчання от-от завершиться.
- Начальник нашого комунального підприємства попросив голову (громади. - Gazeta.ua), щоб дав наших водокатів або двох робочих зі школи, - розповідає Валентина з іронічною посмішкою. - Той відповів: "Маєш Вальку в комуналці, а коло неї ще є. Вперед! Хай ідуть копають".
Щоправда, поміч таки прибула. До роботи стали місцеві пожежники в обов'язки яких подібне не входить.
- Я замітала дорогу тоді, як за нами приїхали хлопці на пожарній. Ми то не копали, бо начальник прислав трактора. Але підкидали й вирівнювали могилу.
Обличчя прибиральниці біліє, дихання збивається. На очах виступають сльози.
- Ладнала могилу загиблому, а у мене два сина воюють! Є у нього совість, що мене посилав? Йому вже дзвонили хлопці з передової і казали: "Як це допустили?", - не стримує ридання жінка.
- Голова правди не хоче. Взʼївся на нас, - говорить Валентина. - У них був виконком, то підняли ж питання про копання цієї могили. Голова сказав, що від своїх слів не відмовляється (мається на увазі його заява про відправлення на копання могили Валентини Осадчої. - Gazeta.ua).
НА РОБОТУ - ПЕРЕБІЖКАМИ
Біля господарчої крамниці жінка у чорній жилетці, продавчиня. На вигляд їй років 45. Представляється Світланою.
- Трошки не так у статті написали (мова про матеріал The Washington Post, що у селі мобілізували майже усіх чоловіків. - Gazeta.ua). Не прямо вже всіх забрали, - каже. - Але ходить військкомат і кругом хлопців виловлюють. Особливо вранці, коли на роботу люди добираються. Але дивіться - он один поїхав, а он - другий. То значить же є чоловіки? Усіх нас цікавить, чому так перебільшили?
- У тебе є ловушка для мишей? - розмову перебиває худорлява жінка. Світлана кидає граблі в сторону та йде відпускати клієнтку.
За кілька хвилин продавчиня повертається на вулицю. Згадує 24 лютого 2022-го, як дату, що безповоротно змінила життя у селі на "до" і "після". Адже саме після початку повномасштабного вторгнення маківчани почали масово виїжджати за кордон на заробітки. На місцевих підприємствах нині брак працівників.
Кого побачили - зразу забирали. З-під дому, з городу чи із дороги
- Раніше мали два санаторії, цукровий завод. Поступово не стало нічого…. Ще і тому люди виїжджають, - продовжує Світлана. - Багато наших служать, воюють. У сільській раді точно скажуть, скільки на фронті. Там на стіні висять портрети загиблих. Чоловіки зараз намагаються з роботи і на роботу перебіжками добиратися. Раніше щодня ТЦК приїжджали. Кого побачили - зразу забирали. З-під дому, з городу чи із дороги.
З початку війни добровольцями на фронт пішло багато маківчан та жителів з інших сіл громади. Однак мотивація у людей поступово згасала, адже в населених пунктах почастішали похорони молодих хлопців. Минулого разу у Макові ховали вояка у березні.
- А перед цим у Слобідці ховали і у Дунаївцях, - веде далі Світлана. - Я б хотіла, щоб якщо воювати, то хай ідуть усі. Починаючи від депутатів, воєнкомів і тоді вже закінчуючи звичайними людьми. Щоб ми вперед, а вони ішли за нами. Ми повинні захищати Батьківщину, але справедливо.
СІЛЬРАДА: ТАЄМНИЦЯ ВОЄННОГО СТАНУ
У сільраді прохолодно й тихо. На стіні в коридорі - стенд з фотографіями чоловіків, загиблих на фронті. У кутку під їхніми світлинами - ваза з червоними гвоздиками.
У кабінеті поруч гамірно. На стук спершу ніхто не відповідає, але веселі жіночі голоси враз стихають. Деревʼяні двері відчиняються зі скрипом. Невелика світла кімната заставлена письмовими столами зі стосами паперів і канцелярських приладь. Працівниці сільської ради мовчки переглядаються.
Говорити вони неохочі. Дані про кількість мобілізованих не розголошують, посилаючись на те, що це протизаконно. У розмові з держслужбовцями виникають довгі паузи. Місцевим ніяково, вочевидь, у Макові сталася колотнеча.
- Питайте тих, хто в тій статті говорив, - відказує жінка, що сидить біля дверей.
- Хай розказують, що вони наколотили, - додає колега навпроти. - Це всьо ліцей!
- Ми не знаємо нічого. Воєнний стан зараз, то нащо це все робити?, - говорять жінки майже одночасно.
- Чи на місці голова громади? - питаю.
- Є, - говорить одна із працівниць.
Її миттю зацитькує інша.
- Сьогодні відсутній, - говорить посміхаючись.
До голови Маківської територіальної громади Владислава Галачинського ми додатково телефонували напередодні приїзду в село. Він наголосив, що часу для особистої зустрічі у нього немає через зайнятість.
- Я усім ЗМІ казав одне-єдине. І вам це саме повторю: викладена інформація у статті (The Washington Post. - Gazeta.ua) не відповідає дійсності! Більше я нічого говорити не буду. Ми не роздували цю ситуацію, - заявив Галачинський.
За ліцеєм на дитмайданчику гуляють підлітки. Мовчки лускають насіння й дивляться в телефони. 15-річна Ангеліна розповідає, що в Макові зараз стало дуже нудно. Бо молодь боїться виходити на вулицю. Чоловіки за 20 - переважно сидять вдома.
- У нас батько воює. Спершу допомагав у теробороні, а зараз вже на Херсонщині, - каже дівчина. - Найважче відпускати його після того, як приїжджає у відпустку. У ці дні здається, що все, як раніше і що він завжди буде з нами. Взагалі це несправедливо, що одні воюють, а інші - ховаються, чи втекли за кордон.
ВІЙНА І МИР
Загиблих на війні місцеві ховають на цвинтарі, що на сільській околиці. По обидва боки дороги, що веде до місця поховань доглянуті двори. Вирує мирне життя. Люди метушаться на городах, у садках, біля вуликів, десь далеко - реве трактор, чути як у когось дзижчить болгарка. У повітрі стоїть запах по-весняному теплої розораної землі та первоцвітів.
Могили загиблих видно здалеку - над ними майорять прапори. Поховання прибрані. На одному з них лежить мандаринка, стоїть миска з кашею, відкрита пляшка горілки і склянка. Із цвинтаря добре видно сільські хати, сотки ще не засаджених городів та високі дерева, які ось-ось зацвітуть.
На зворотній дорозі зустрічаю першого за відрядження чоловіка призовного віку. 28-річний Іван гуляє з донькою. Він працює рятувальником у ДСНС. Переконує: "Мобілізації не боюся. Якщо буде треба - піду на війну".
- Якби деяких знайомих (які не хочуть мобілізуватися. - Gazeta.ua) закинули на рік-два без ротації на передову, то я б подивився, що вони говорили, - каже Іван. - У мене є друзі, які воюють і вже давно не бували вдома. З Макова мало насправді людей на фронті. Мене тут жодного разу з військкомату ніхто не зупиняв. Хоча колегу пʼять разів перевіряли.
Щоб мобілізувати людей - усе має бути жорстко
Із села на війну мобілізували не більше 100 чоловіків, переконує рятувальник. А особисто серед його знайомих більшість - не воюють. Хтось має бронь, а хтось - за кордоном.
- Просто вийдіть до цілодобового магазину в Шатаві (село, яке входить до Маківської громади. - Gazeta.ua) й побачите - скільки там чоловіків ходить! Якби військкомат зробив облаву, то багатьох би забрали. У тещі в селі, знаю, були облави. Бусами заїжджали з ТЦК. Їх там побили навіть, - каже чоловік. - Проблему ж у Макові роздули. Загалом, щоб мобілізувати людей - усе має бути найперше жорстко на законодавчому рівні. Виходу ж немає: або ми виграємо війну, або росіяни нас поневолять і ще змусять воювати проти Європи. Ніхто не хоче на війну, але хтось же мусить.
САМ НЕ ПІДУ
За кілька годин у Макові зустрічаю ще кількох чоловіків призовного віку. Один з них у потертих широких штанях обрізає дерева за сірими ворітьми з-за яких видно стареньку хатину з пластиковими вікнами.
28-річний Валерій неохоче вітається та стисло розповідає про себе: родини не маю, працював перевізником за кордоном, де заробляв по 50 євро за зміну. У Маків повернувся за кілька днів до повномасштабного вторгнення і вже не зміг виїхати назад.
Нині Валерій безробітний. Влаштовуватися на роботу не хоче через страх іти в ТЦК. А без документів з військкомату - офіційно не оформлюють, - пояснює.
- Зараз допомагаю сусідам - там щось зроблю, там піднесу. Якусь копійку і маю. Багато наших хлопців вже на фронті. Мені ще повістку не давали. Якщо ж зупинять і вручать, то пручатись не буду, - каже Валерій, гладячи рукою старенького ротвейлера. - Але сам іти не хочу. Навіть зброю не тримав ніколи у руках, то чим я там допоможу? Усі зі Сходу приїхали на Захід (має на увазі внутрішніх переселенців. - Gazeta.ua), а західняки йдуть на Схід воювати!
Чоловік майже не виходить з дому - тільки в магазин або на пошту. Але переконує, що не через страх мобілізації.
- Більше немає потреби просто кудись іти, - пояснює. - От у нас кажуть, що до 27 років не забирають хлопців. Це все брехня! Всіх гребуть і одразу в учєбку. Щоб я пішов добровільно воювати? Та ніколи. Це все незрозуміло, ще і коли закінчиться. Тут ракета летить і вже страшно, а там же таке робиться!
Дорогою до зупинки знову зустрічаю продавчиню Світлану. Жінка уже відшукала скандальну статтю у мережі. Підходить і відразу показує на телефоні переклад із The Washington Post.
- Я ось це читаю. Найбільше непокоїть, що все показали однобоко, - каже жінка. - Таке враження, наче всі у нас повтікали, а село не патріотичне. Та у Макові гарні люди живуть. Від початку війни ми допомагаємо військовим. Плетемо сітки, робимо тушонку, збираємо гуманітарку й веземо на фронт. У нас тут директор будинку культури цим раніше завідував. Зараз його мобілізували.
Та Світлана усе ж знаходить один "плюс" у матеріалі американського видання: рейдів ТЦК стало менше.
2 
1
Коментарі