Сотні самооборонців Майдану зранку 8 лютого стоять на барикаді неподалік Київської міської держадміністрації. Дехто вилазить нагору, майже півтисячі шикуються у лави за барикадою. Навпроти збираються майже дві тисячі прихильників Антимайдану, планують розчистити загородження. Столичний 11-класник Михайло, 16 років, ненароком переходить із боку майданівців до антимайданівців.
— Ой, а чого це вони стоять в іншу сторону обличчями? Чорт, ми ввійшли в їхній стрій. Повертаємося назад, — кричить.
— Эй, малой, не будет подкурить? — зупиняє хлопця чоловік у яскраво-жовтій жилетці. Не має переднього зуба. На грудях — георгіївська стрічка. — Мы пришли прибрать Майдан, а то устроили тут бардак. Нормальный человек даже пройти не может. Все, хватит, пускай едут домой в Карпаты.
На точці перетину ліній самооборонців і антимайданівців стоїть біла "Газель" із колонками на даху.
— До нас щойно прийшли три перелякані хлопчики. Сказали, що хочуть очистити Майдан, — чути з колонок.
— Угости сигаретой, — звертається чоловік у спортивній зимовій куртці, шапка прикриває лише маківку. — Ты видел, що там с той стороны? — показує в бік Майдану. — Там же полный беспредел. Вони же там за бабки стоят. Весь Киев загадили. Пускай домой едут, у себя во Львове они такого не сделают. Они автобусы спалили. Я же там был в первый месяц. А потом, когда начался бардак, когда они там оружие начали раздавать, я и ушел.
— Там зброю роздають? — питаємо.
— О, братішка, да ти всьо поверхностно бачиш, ти не бував в нужних місцях, — говорить другий чоловік, що стоїть поряд. — Пасаж знаєш? Там є один під"їзд. Якщо вечором зайдеш, обов"язково по голові получиш.
Колона антимайданівців починає рух до Бессарабської площі. Йду поруч із двома учасниками.
— Думаєте, ми тут за гроші? Ні, у нас своя позиція. Знаєш, як це задовбало киян, — каже 32-річний Олексій, родом із Луганська. — 10 років тому, коли все це з Майданом почалося (помаранчева революція 2004 року. — "ГПУ"), я поїхав у Пітер на заробітки. Отдєлочними роботами занімаюсь, штукатурка, стяжки. Недавно вернувся, а тут знову. Вони протів власті. Я тоже протів любой власті. Але ж ті на Майдані протів Януковіча, а за нього більша частина страни проголосувала, так же не можна — не счітатися ні з ким. Вони там людей мочать, а потом говорять, що то менти.
Підходимо до кінотеатру "Київ".
— О, а вот і мої, — радіє Олексій.
На сходах кінотеатру сидять чотири групи по 10 осіб. Приєднуємося до однієї.
— А тобі шо нужно? — лідер у синій куртці спльовує вбік. — Ти откуда, де живеш?
Називаю вулицю, пояснюю, що побачив акцію, вирішив долучитися.
— Шо-то ти мутіш, — уважно дивиться в очі. — По глазам викупаю.
— Малой, купи пацанам водички, — втручається Олексій.
Підходимо до кіоску, дістаю 10 грн. Їх висмикують у мене з рук.
— Літр "Чернігівського", — каже Олексій.
Бере пляшку. Тут-таки розпивають групою.
— На Майдані не хочуть, щоб ворували. Але у нас ворували і воруватимуть, — каже чоловік, який називається Сергієм. — Я сам вор. Мене менти беруть, я їм прямо кажу: да, я вор. І відпускають.
— Малой, дай ше 30 гривень. Не жлобісь, — знову підходить лідер. Даю. — Дімон! Дуй у магазин, візьми півлітра. Малой, держись біля мене, тебе ніхто не троне.
Дмитро повертається за 10 хв. із пляшкою горілки і одним пластиковим стаканчиком. За 5 хв. група випиває всю.
— Малой, іді сюда, — ватажок у синій куртці присідає на сходи. — Меня зовут Руслан. Я — щипач. Можу витягнути що завгодно з кармана чи сумки. Але трогаю не всіх. Я віжу, що у тебе взять нічого, тому не волнуйся. Вообще это талант. Недавно дьорнул монету в мужика, 10 штук стоїт, — дістає монету. — Смотрі, 1915 год. Я нормальний пацан, у меня жена єсть в Кіровограді й дочь.
— Пацаны, деньги принесли, — викрикує один із антимайданівців.
Перед входом до кінотеатру обступають жінку в пуховику.
– 80 гривень? Обіцяли ж 150! Люди, нас тут кинуть хочуть, — вигукує Дмитро. — Я півдня пробув, а мені 80 гривень?
Із натовпу виходить Руслан, тримає кілька 200-гривневих купюр.
— Сейчас поменяем деньги и поделим. У нас по 80 гривен.
— Обещали 150, че за фигня, — кричить Дмитро.
— Без кипиша. Мы свое возьмем, — заспокоює Руслан. — Будешь дергаться, вообще ниче не получишь.
Група йде до магазину, двоє розмінюють купюри, решта чекають на вулиці. За 10 хв. заходять у найближчий двір, ділять гроші. Дістають пляшку горілки, швидко розпивають і прямують на залізничний вокзал.
— Малой, хочеш посмотреть, как мы живем? Но держись возле меня, — запрошує Руслан.
Біля приміських платформ антимайданівці скидаються грошима, купують дві пляшки самогону, в кіоску — кілька біляшів.
— Як ви потрапили на мітинг? — питаю в Олексія.
— Прийшов на "пятак" і устроївся. "Пятак" — це тут, — показує на Привокзальну площу. — Кожен ранок собираються люди, які шукають роботу на стройці чи гружчиком. Сьогодні виходной, то ми пішли на мітинг. Так би нічого не заробив, а пішов — і випить є.
Спускаємося на платформу. Чоловіки розливають самогон біля бетонного паркану, випивають. Один починає декламувати вірші Омара Хайяма.
— Я інженер. Маю ліжко за 500 гривень на місяць, працюю на будівництві, заробляю на житло, поїсти і випить. А що ще треба? "Істіна в вінє".
— Дай подзвонити, — звертається до мене Руслан. За секунду зникає. З"являється за кілька метрів. — Який телефон? — вдає дурня і йде геть.
— Віддай хоч сім-карту!
Руслан зупиняється, дістає з кишені мобілку, починає її розбирати. Вихоплюю в нього з рук. Апарат тріщить, але залишається в мене. Ховаю до кишені й намагаюся втекти. Відчуваю удар по голові, потім іще один. Падаю. Б"ють по ребрах ногою. З нагрудної кишені куртки витягають гаманця. Піднімаю голову і бачу, як уся група біжить по платформі.
У гаманці були 200 грн, проїзний і кредитна картка. Дисплей сенсорного телефону тріснув. Додому за 10 кілометрів дістаюся пішки.














Коментарі