Це звернення Ініціативної групи "Перше грудня" — перше після відходу у вічність Блаженнійшого Любомира Гузара. Він був становим хребтом Групи, її духовним орієнтиром, — як і світлої пам'яті Євген Сверстюк та Богдан Гаврилишин. Закликаємо всіх в українському суспільстві підняти естафетні палички, які випали з їхніх рук. Головний девіз нашої Групи — "піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю" — залишається актуальним і сьогодні.
Якось, реагуючи на людську нетерплячість щодо недосконалості їхніх пастирів, Блаженнійший Любомир сказав: "Дайте людям вирости у свободі". Ці слова стосувалися поодиноких людей, хоч такою ж мірою їх можна прикласти і до цілої спільноти.
За стан справ у державі народ звично покладає вину на адресу її керівництва. Проте в нас усе ще діє квазірадянське уявлення, що керівництво держави — це щось окреме, самодостатнє, ніяк не залежне від народу. Й саме керівництво часом так думає. Важко нам дається розуміння, що правляча когорта — це лише квінтесенція того, що є в народі. Якщо в народі домінують рабські й патерналістські інстинкти — ним керуватимуть диктатори. Якщо народ тямить свою гідність і готовий брати на себе відповідальність — на чолі його стоятимуть зразкові демократи. Вибір варіанту для України — за нами. Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою.
Звичайно, від держави залежить багато — але все ж менше, ніж у нас прийнято вважати. Ось уже й британський аналітик Джеймс Шерр підмічає те, що проходить повз нашу увагу: "Росія — країна із сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна — країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством". Але якщо так, то що тоді залежить від нас, щоб ми були щасливими? Що маємо змінити в собі, щоб наші правителі не мали іншого виходу, як змінитися самим?
Ланцюжок суспільної деградації розгортався на наших очах уже не раз.
Перше: ми втрачаємо віру в силу добра, а тому йдемо на компромісний торг зі злом.
Друге: помітивши, як хтось торгує правдою, втрачаємо довіру до людини.
Третє: не довіряючи людям, втрачаємо спроможність бути у солідарності з іншими і легко входимо в конфлікти.
Четверте: втративши єдність, не лише не можемо змінити суспільство, а й стаємо легкою здобиччю консолідованого ворога.
Зовнішній ворог зачаївся, очікуючи, як спрацює його підривна стратегія й українці вкотре погублять себе своїми ж руками. І навіть стримані європейські дипломати стурбовано остерігають нас. Узяти хоча б попередження Дональда Туска, голови Європейської Ради: "Зовнішньому ворогові вас не здолати. Ви занадто сильні. Але ви можете зазнати поразки від самих себе. Саме тому ви повинні зберегти єдність будь-якою ціною й уникати внутрішніх конфліктів, наче чуми".
Це не перебільшення. Ген, що відповідає за схильність до поділів і ворогування, справді є активною частиною нашого національного геному. А якщо так, то питання до нас: чи зуміємо заблокувати цей ген сьогодні, щоб не плакати вкотре над утраченими шансами згодом?
Єдність не означає одностайності тоталітарного ладу. Ізраїль засвідчив, що можна залишатися демократією навіть в умовах постійної воєнної загрози. Можна і треба критикувати уряд чи опозицію, формулювати альтернативи, перемагати на виборах — і все ж уміти зупинитись, якщо змагальність партійних програм перетворюється у смертельну боротьбу на знищення суперника. Краще якійсь політичній силі програти вибори, аніж довести до програшу увесь народ.
Про це повинні пам'ятати партійні ідеологи й політтехнологи. Та й виборці мають бути обачними і не розпалювати свої пристрасті до граничної межі.
Звинувачення керівництва держави в імітації, а то й у блокуванні реформ стало улюбленим заняттям нашого люду.
Імітації — це справді успішний прийом власть імущих. Та й блокувати реформи вони вміють майстерно. Але спитаймо себе щиро: чи справді пересічні люди хочуть реформ? Чи ж не бачимо, який шалений спротив чиниться їм у народі? Адже ледь не в кожній лікарні формується опозиція медичній реформі, ледь не кожен університетський ректор опирається реформі в освіті. І так на кожному кроці натикаєшся на непробивну логіку: "Хай міняються вони, а я радше збережу те, що маю".
Корупційний консенсус охопив поголовну більшість суспільства. Тому й переважають у нас цінності виживання. Можна, звичайно, поморалізувати: "Що це в нас за народ такий?!" Проте перехід від цінностей виживання до цінностей самореалізації відбудеться лише тоді, коли люди відчують реальність і доступність альтернативи. Журавель у небі має бути настільки досяжним, щоб синиця в руці втратила свою привабливість. Як тільки достатня кількість українців відчує, що інший шлях є для них успішнішим, реформи підуть значно швидше. І хай спробує тоді політичне керівництво імітувати чи блокувати їх!
Ясна річ, було б ідеально, якби мудрий правитель-реформатор створив такі суспільні умови, які полегшили б людям зробити цей вибір. Проте наші правителі пристосувалися до олігархічного ладу і не виявляють бажання його змінити. Тому наш погляд звертається у той бік, де перебуває середній клас — надія й основа усіх демократій.
В Україні є чимало ініціативних людей, які створили успішні проекти й не потребують патерналістської чи корупційної залежності, щоб вижити. Чого бракує — це взаємної солідарності. Вони надто розпорошені, щоб стати "законодавцями мод", щоб перетягнути на свій бік тих, хто вагається.
Не треба заглядати у зведення політичної погоди, щоб зробити висновок: передвиборча кампанія фактично вже почалася. Унікально благодатний політичний період, коли влада мала конституційну більшість для проведення кардинальних реформ, завершився. Тепер не буде місця для непопулярних рішень, бо вирішальне слово в цей час — за політтехнологами.
Але в країні досі не змінено виборче законодавство. Тобто, законотворці позбавляють Україну шансів на зміну політичних еліт. Говоримо про це як про доконаний факт, хоч імовірність зміни в останню мить існує. Утім, надія слабенька: зберегти себе при владі знову стає важливішим, ніж дотриматись обіцянки та забезпечити належні політичні й соціальні ліфти. Отже, партійне будівництво модерного зразка за нинішньої Верховної Ради так і не запрацює, а перелік політичних партій у виборчих бюлетенях буде до болю знайомий.
Уряд демонструє позитивну динаміку розвитку, у деяких сферах здобув значні досягнення. Проте застарілість функціонування державного апарату все ще гальмує наш поступ і створює "затори" у міжнародних контактах.
"Синдром усталеної колії" діє дуже ефективно. Не раз для реалізації влади зручнішими та надійнішими ставали "добрі старі" методи управління. Запуск нової системи почнеться тільки тоді, коли конкурси на вакантні посади будуть прозорі й позбавлені імітацій, коли в країні з'явиться незалежний арбітр — відповідальна судова система, коли запрацюють нарешті соціальні ліфти і справедлива змагальність.
Безперечною заслугою президента і його команди є прорив на дипломатичному рівні, зокрема знесення візових бар'єрів. Україна зробила свій цивілізаційний вибір: до Європи. Проте Європа — це спільнота економік із відкритим доступом. Дипломатичних зусиль може не вистачити, щоб подолати непоєднуваність правових та економічних систем.
Навіть із цього переліку зрозуміло: точку неповернення ще не пройдено. Часткових успіхів у рамках старої системи замало для того, щоб спокійно очікувати виборів. Проте чи не найдошкульнішим є те, що ні в керівництві держави, ні в громадянському суспільстві не видно чітких стратегічних орієнтирів. А відтак і українці не знають, чого їм очікувати.
Настрої людські розділилися по всіх можливих лініях спектра: натхненні патріотичні почуття сусідять зі зрадництвом на користь ворога, визнання очевидності успіхів нашої держави межує з "всьо пропало" і "всі вони такі". Цей стан загрозливіший для суспільства, ніж економічні чи навіть воєнні негаразди.
Тому завершальні слова спрямовуємо до нашого духу. "Вирости у свободі" означає розуміти те, що здійснення кожної великої справи передбачає низку маленьких кроків, і всі їх треба пройти. Це вимагає духовного змужніння, яке накладає табу на істеричні висновки та занепадницькі настрої. Той, хто зростає у свободі, не лише вміє вигравати, а й вчиться програвати.
Народ, що зростає у свободі, набуває високої політичної культури і чітко бачить свою мету. Кожен, хто хоче досвідчити і одне, і друге на керівних верхах, повинен утвердити їх у своєму житті.
Члени Ініціативної групи "Першого грудня"
В'ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Всеволод Речицький, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків
2 
1
Коментарі