"Юля сидить на ходунках, малесенька, руки простягла нам назустріч"

 

52-річна Людмила Денісова - одна з трьох жінок-нардепів від "Батьківщини", які дві доби провели разом з екс-прем'єром Юлією Тимошенко. 16 січня Денісова, Олександра Кужель і Тетяна Слюз приїхали на побачення до ув'язненої у харківську лікарню Укрзалізниці №5. Після 4 год. спілкування відмовилися залишати приміщення й долучилися до акції непокори екс-прем'єра. 18 січня правоохоронці викинули народних депутатів на сходи.

— Хтось нас назвав політичною "ВІА Грою",— усміхається Людмила Леонтіївна. Тримається за спину. - Я на лікарняному, - пояснює. - Після нападу в Харкові травма грудини та поперекового відділу. Треба лікуватися - уколи, пігулки.

Зустрічаємося в офісі Денісової, що в Будинку письменників на столичній вул. Банковій поряд з Адміністрацією президента. Говоримо російською.

Які враження від відвідин Юлії Тимошенко?

— Щоб потрапити до неї, у лікарні пройшли три пости. На першому стоять чоловіки. За дверима — ґрати. За ними — рамка металошукача. Повністю оглядають. Із собою дозволили взяти тільки посвідчення депутата. Наступний пост. Знову магнітом провели, знову ґрати, знову рамка. Після мене все це проходила Тетяна Слюз. Вона мерзне й одягнула двоє штанів. Так от на других були внизу металеві чорні мозаїки. Змусили залишити або ж відірвати. І шкарпетки другі змусили залишити. Вона їх для себе одягнула, а їй пояснюють: "Не можна нічого передавати ув'язненій, треба залишати".

І от коли пройшли ці пости, розуміємо: Юлія Володимирівна вже чує, що ми на місці. Вона підійшла до матового вікна на дверях, нічого не видно, тільки силуети. Руки на скло поклала, шкребеться. То ми носи притиснули до них. Нарешті наглядачі впустили. Бачимо: Юля сидить на ходунках, малесенька, руки простягла нам назустріч. І тут ми вже її затиснули, обіймалися, цілувалися, плакали.

Хто перший заговорив?

— Було стільки емоцій, що неможливо розібратися. Вона сіла біля маленького столика, відставила свої ходунки, потім я, поруч — Шура (Кужель. — "ГПУ") і Слюз. І Юлія Володимирівна розціловує, приговорює: "Ой ти куколка моя". Одразу питає: "Ну як я виглядаю?". Кажу: "Юля, чесно кажучи, я думала, що гірше". Вона розповідає: "Мама передає творожку, а я — все на обличчя, масочки роблю". Їй їсти особливо нічого не можна: від свіжих фруктів та овочів починаються проблеми, від води отікає. На обід — заварене насіння льону.

Вона була нафарбована?

— Яка нафарбована?! Там не дають часто і голову помити. Юлія Володимирівна резиночкою під грецький стиль заколюється. Косичку французьким колоском плете набік. Одягнута у футболку, піджачок, джинси і, звісно, на підборах. Бо в неї вже спина так побудована під них, що інакше не може. Тільки гірша травма буде, якщо з підборів зійде.

Про що ви говорили?

— Ми їй розповіли, що перед тим, як прибути до неї, заїхали до Качанівської колонії. На що вона: "Ой, там такі дівчатка нещасні, так багато працюють. Треба продумати новий закон про працю". Юля, як завжди: усі навколо лапочки, лікар тут чудовий, дівчата-охоронці чудові — всіх їх треба пожаліти. Я її знаю з 1998 року, і вона завжди була мамою для всіх.

Обговорювали, що Бог послав їй такі випробування. Чи не занадто це дорога ціна? Але ж у кожного потім нагорода по хресту. Чим важчий хрест несеш, тим більше отримуєш. Говорили, чому вона сидить. Юля визначила, що це сталося з двох причин. Перше: ми не перемогли на президентських виборах і Бог її сюди відвів, щоб приберегти. Бо ми б усе одно не реалізували сподівання тих людей, які голосували за Партію регіонів. Ми б намагалися, але економічна ситуація в країні занадто складна. Друге: вона каже, що не знала цієї частини життя людей, мала її зрозуміти зсередини.

Сміялися, коли згадували свою роботу в уряді. Вона мені телефонувала о третій ночі й питала: "Що робиш?", а я їй: "А ти що?". Таких, хто до третьої-четвертої ранку були на роботі, потім їхали змінити костюм і знову поверталися на роботу, було мало.

Говорили про особисте. Сказала мені: "Як добре, що в тебе є онук. Я теж хочу онука". Обговорювали, як її Женя змінилася. Коли Юля йшла до в'язниці, то залишила дитину, а зараз Женя — доросла жінка, політик, захищає матір на міжнародному рівні.

Людмила Леонтіївна кілька секунд кліпає очима, щоб не заплакати. Поправляє окуляри.

— У неї температура тіла не піднімається вище за 35,4. Гіпоксія (кисневе голодування. — "ГПУ"). Вона постійно тре праву ногу, не ступає на неї. Але Юля сильна духом, її не зламали. Сказала: "У мене відбулася переоцінка цінностей. Я думаю, що недолюбила, недообнімала, недоцілувала, недодзвонила, чогось недосказала мамі й тепер про це шкодую. Але я обов'язково це виправлю".

Звідки вона бере сили?

— Вона вміє пробачати людей, не тримає образ. Ми ж і про Королевську говорили. Юля сказала, що її просили виступити й оцінити цю зраду. Вона відповіла: "Це не мій рівень. Виборці самі показали, що не повірили їй. Люди відчувають, коли їх не люблять".

Що Тимошенко говорить із приводу свого виходу на свободу?

— Упевнена, що братиме участь у президентських виборах 2015 року.

Про що вас просила?

— Переказати, що всіх любить і всім вдячна.

Анекдоти розповідала?

— Звісно. Головний анекдот: "Вот сижу с конем, в горящей избе, где ж та баба?". Це якраз про неї. Така ситуація у нас зараз — усі сидять із кіньми, в палаючих хатах, а де ж та баба? У тюрмі.

На щось скаржилася?

— Ні на що. Вона повністю в курсі всього. Знає, що відбувається у фракції, у партії, у Верховній Раді. Їй інтернет весь роздруковують, дивиться новини.

Як ви харчувалися?

— Що Юлія Володимирівна їсть — те і нам пропонувала. Сухарики переважно. Мама випікає їй хліб і з нього робить сухарики. Якась у неї кашка там, на обід — насіння. А на вечерю — чотири шматочки хліба, ми їх по-братськи поділили з чайком, і на цьому все закінчилося.

Як спали? Тюремники говорили, що вам передали ковдри.

— Де там?! Юлія Володимирівна віддала нам свій плед і маленьку ковдру, якою вкривалася. Як вона сама була, незрозуміло, та неможливо ж їй сказати "ні".

Наступного дня Юля запропонувала нам у душ по черзі сходити. Але як тільки ми зібралися, воду відключили всюди — у душі, туалеті. Ще й вікно у душовій, де спить Юлія Володимирівна, закрили.

Дивилися приміщення, надані Тимошенко?

— Нас повели по території, а Юля на ходунках присіла на порозі, щоб її не закрили. Прийшли в житлову кімнату — двоє ліжок, двоє вікон. На провітрювання відкриваються от настілечки, — показує на пальцях сантиметр-два. — Також у кімнаті три неприховані камери. Знімають і вдень, і вночі. Розетки не працюють. Зрозуміло — у кожній жучки.

Тут же туалет. Відкриваємо туди двері, вмикаємо світло і запалюються на стелі червоні вогники, як пожежна сигналізація. Це — камера відеоспостереження. Юлія Володимирівна одразу всю цю систему розгадала. Камера в туалеті вмикається тоді, коли включаєш світло. Тому вона без світла туди ходила. Поряд — умивальник. Але воду там давно відключили. Коли до Тимошенко приходили захисники, то щоб ніхто не підслуховував розмови, вона цю воду вмикала. Це зрозуміли і перекрили кран.

До душової треба йти по коридору. Тут ще дві камери. Їх ніхто не приховує. Зайшли у душову, де останнім часом ночує Юлія Володимирівна. Тюремники казали, що там 25-30 квадратних метрів. Нічого подібного. Ми плиточками все порахували, вийшло — 4,25 "квадратів". І ще пів квадратного метра займає залізний піддон, прикритий клейоночкою. Там стоїть табуретка Юлії Володимирівни. Вона з ходунків переміщається на табуретку і там уночі приймає душ. Бо у вентиляційній решітці горить так само червоний вогник. У вікно нічого не видно, і відкрито на ті ж пару сантиметрів. Тут же — умивальник, туалет і маленька залізна лавка. Вона зараз на ній і спить.

До Юлії Володимирівни ми повернулися у повному шоці. Це ж просто "Дом-2 по-українськи". У кімнаті побачень так само — червона цятка камери. То ми як розмовляли: в одне вухо вона мені кричить, а я стукаю по столу. Потім я їй щось кажу, а вона стукає. А Кужель і Слюз співають. Що тільки вони не співали — щедрівки, колядки і все підряд. Ми прийняли рішення залишитися. Вже під вечір приходить начальник із відеокамерою. Огрядний, в літніх босоніжках. Шура кинулася одразу, стала забирати камеру. Врешті її таки прибрали. Цей начальничок захотів щось нам зачитати із факсового папірця. Врешті ми його видворили.

Як вас прибрали з приміщення?

— Ми ще звечора розуміли, що вони готуються. Але так утомилися, що вирішили раніше лягти спати.

О четвертій ранку кажу Шурі: "Треба вийти в туалет і з'ясувати, яка там обстановка". Тарабанимо. Нам відкривають, кажуть: "Вас вести нікуди. Зараз будемо радитися". Закривають і жодної реакції. Знову тарабанимо. Вже виходимо на коридор. Вони нас стримують. Я кажу: "Якщо не пускаєте в туалет, то ми зараз тут усе наробимо". Вони йдуть радитися далі. Ми просимося туди, де моніторингова кімната. Ні, відповідають, не можемо. Я кажу: "Добре. Тоді ми зараз робимо тут на підлозі. Шура, знімай штани". Вони нам: "Ні-ні, ми зараз підемо дізнаємося". Іде дівчина в моніторингову кімнату. Я — за нею. А там видно силует цього начальничка. Врешті нас повели в палату Тимошенко.

Коли повернулися, була майже п'ята година ранку. Лягли. Без взуття, звісно. І слухаємо — нічого не відбувається. Потім — бах! — двері відчиняються: "Іменем закону України!". Я їм — своє посвідчення. Якийсь мужик пробирається ззаду, відтісняє нас. Там темно. Нічого не видно. Тільки пам'ятаю, як Шуру схопили. Розумію, що і мене піднімають. Як вони там з'явилися — чорт їх знає. Я навіть не бачила, де Слюз. Все в катавасії. Як нам потім сказали — вони готувалися до цього 5 годин. У кімнаті такого ж розміру, приблизно з такими ж тітками. Тренувалися, щоб швидко нас винести.

Я вирвалася, впала. Вони тут же мене підхопили. Запам'ятала тільки одного чоловіка, який мене взяв за литки і так виносив. Ще один тримав під лікті позаду. Якими я тільки словами не кричала! Нас якраз несли повз душову, повз те віконечко, де Юля закрита. Вона: "Дє-во-чки! Дєвочки!" і руками у вікно бахає. Ми їй у відповідь: "Юля, тримайся!". Не пам'ятаю, як нас пронесли через реанімацію, усі пости. Зрозуміла, що нас викинули, коли була вже навколішках на сходах. Ми троє — босі, у розстебнутому одязі. Піднімаю голову, а там усе синє від міліціонерів. "Де наше взуття?" — кричу. Відчиняються двері і через голови міліціонерів летять наші черевики. Роздивляюся по сторонах, бачу — лежить моє пальто, піджак, сумки. Все було викинуто заздалегідь.

×