Післямова до протоколу про перемир'я, який Україна підписала сама з собою
Українська політика для мене, куди б ткнувся, — темний ліс. Навіть гірше: у лісі мох росте, і можна зорієнтуватися хоча б куди йдеш. А куди йдемо ми, точніше — куди нас ведуть, без моху не розбереш. І логіки в діях влади не зрозумієш: вона або надто премудра й не на кожну голову розрахована, або логіка не завжди є.
От, приміром, підписали в Мінську протокол про перемир'я — і я наївно зрадів. Хоча й не на повну зрадів: Росія поставила закарлючку як посередник, тобто стороння особа, хоча "перемирюватися" слід саме їй, і в першу чергу їй. Росія ж і затіяла кров на Донбасі, і воює тепер, не шкодуючи ні живої сили, ні передової техніки. Поставить підпис путінський посланець — є сенс й іншим підписувати, а ні — лише папір зводити, війна не вляжеться. Так мало бути за житейською логікою.
Те, що випхнуті Кремлем на перший план хлопці від "ДНР" і "ЛНР" не тягнуть на воюючу сторону, видно було не лише Кучмі, який сидів навпроти, а й тим, кого в тому залі не було. Зокрема й мені. Але перетерпів. Та потім почалося взагалі казна-що, і я замість розуміти почав губитися.
Встромлених у землю багнетів я від росіян з їхніми найманцями не чекав. Але ж, сподівався, бодай вигляд робитимуть миролюбний або казатимуть згідно з мінським протоколом. А вони — навпаки. Ледве сплив перший тиждень бойового перемир'я, як на світ Божий вийшов такий собі "спікер" "верховної ради ДНР" Борис Литвинов і заявив від імені збройної громади: "прем'єр-міністри ДНР і ЛНР" Олександр Захарченко та Ігор Плотницький "не були безпосередньо учасниками тристоронньої зустрічі". "Вони були свідками цієї справи". Тобто виступали в тій ролі, що й Росія в особі посла Зурабова.
Що тоді терористичні сепаратисти робили в Мінську і як слід розцінювати їхні підписи під документом? — виникло логічне запитання. Почули ми відповідь і на нього: "Уважно слухали, що там відбувається, і прийняли до відома те, про що домовилися три сторони". А "розписалися в тому, що прийняли до розгляду протокол, який викликає багато запитань". І взагалі на зустріч сторона терористів погодилася винятково "з поваги до ініціатив президента Росії Володимира Путіна". Тож протокол про перемир'я є для них лише "протоколом про наміри, по кожному з 12 пунктів треба сідати й розмовляти", а "виконувати їх зараз не є можливим".
На мою прямолінійну логіку вийшло, що в Мінську був лише один переговорник — Україна, всі інші — спостерігачі, які "уважно слухали". Відтак правомочним і свідомим є лише один підпис — України. Й оті 12 пунктів добровільно і в односторонньому порядку навісила на себе винятково Україна. Сама й в односторонньому порядку й має виконувати. Особливо — пункт про перемир'я і виведення військових підрозділів. А інші учасники — і Росія, і терористичні й озброєні до зубів "ДНР з ЛНР", і присутнє при підписанні європейське співтовариство мають лише спостерігати і контролювати, оскільки всі вони — спостерігачі. Що зрештою й відбувається.
Але й це політичне з нашаруванням дипломатії безглуздя я в голові якось уклав. Бо мав надію на єдино правильну, на мій погляд, реакцію української влади після такого уточнення позиції сторін. Проте почався ще більший абсурд, ніж переговори з самим собою з підписанням відповідного документа.
Президент укупі з командою неначе одразу оглох і осліп, аби і не чути заяви терористів, і не бачити, адже її було не лише мовлено, а й надруковано. Порошенко на виконання зазначеного протоколу спішно почав готувати проект масштабного Закону про особливий статус захоплених бойовиками територій, "які де-факто є елементами децентралізації з повним і безумовним дотриманням суверенітету, територіальної цілісності і незалежності нашої держави, з гарантованою належністю державі всіх основних атрибутів, включаючи зовнішню, безпекову, правову політику". І підготував, і подав на затвердження у Верховну Раду, і почав умовляти, а потім і тиснути.
Без нагадувань, варто зазначити, з боку "спостерігачів".
Зрештою депутати проголосували. Хоча й у спосіб, який може стати предметом спеціального розслідування, бо зробили це в найгірших традиціях минулого: за зачиненими від громадськості дверима й з вимкненим табло. Терористам, тепер уже з колективної щедрої руки, було даровано "недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності і покарання" за вчинену "на території Донецької, Луганської областей" кров; право використання російської чи іншої (може, української?) мови "у суспільному та приватному житті, вивчення й підтримку російської і будь-якої іншої мови, їх вільний розвиток і рівноправність"; особливий порядок призначення керівників органів прокуратури та судів, який передбачає участь органів місцевого самоврядування у вирішенні цих питань; особливий економічний, соціальний і культурний розвиток зазначених районів; створення загонів народної міліції на захоплених територіях, координація діяльності яких здійснюватиметься на місцях (чи не вони, ці загони, вже створені й діють під орудою бандита Мозгового і йому подібних?) — і все це за "щорічної державної підтримки" за захищеними статтями бюджету.
Гадаєте, така щедрість і християнське всепрощення з боку єдиного повноправного мінського підписанта вдовольнила наших "спостерігачів"?
Жодного не вдовольнила і не порадувала. Коли дають, та ще й надурняк, хочеться більшого.
"ДНР і ЛНР" ні про що, окрім визнання їхньої незалежності з усіма дипломатичними і правовими наслідками, й чути не хочуть. Вони навіть на дострокові місцеві вибори за київські гроші не погоджуються. "У нас своя Верховна Рада, і ми самі будемо вирішувати, коли і які вибори нам проводити. Ніяких виборів, організованих Україною, у нас проводитися не буде", — відказали Порошенку на його непрохану миролюбність.
Бойовики не лише критикують нашу центральну владу, нарощуючи вимоги і претензії. Вони регулярно разом із Росією обстрілюють українських військових, періодично переходячи в наступ, адже Порошенко пообіцяв віддати під "особливий статус" усі території, які будуть захоплені на момент набуття чинності щедрого до загарбників закону.
І лише після прийняття закону, який нікого в Україні і Росії не влаштовує, почалося те, що лягає в русло української політичної логіки — спекуляція на темі й заробляння балів у виборчих перегонах. Попереду, звісно ж, опинилась Юлія Тимошенко. Вона зажадала від президента не підписувати парламентське рішення, а її партія — внесла проект закону про скасування ухвали про особливий статус загарбаних Росією територій. Здіймаються й майданні пристрасті: і за партійним підігрівом, і стихійно. Адже в Україні вже багато тих, хто воював сам або втратив рідних і близьких від кривавої руки російських і проросійських терористів, яким президент від імені народу дарує тепер прощення й ледве не державне утримання.
Порошенко закон підпише. За тією ж нелогічною логікою, якої я не годен збагнути. І не лише я — багато-багато українців, а це вже для президента — дзвіночок.
3 
1
Коментарі
1