На Черкащину вперше привезли чудотворну Почаївську ікону Божої Матері. 3-4 жовтня вона перебувала в Успенській церкві в Каневі. Згодом святиню повезуть і в інші храми Черкаської області.
Ця подія відбулася за підтримки 34-річного Олександра Маштепи, підприємця, який поставив собі амбітну мету — духовно відродити рідний край.
— Після школи я вступив до столичного інституту народного господарства, почав відвідувати Покровський монастир у Києві, — розповідає Олександр Петрович. — Ніхто мене не вчив релігійним обрядам, молитвам. Я приходив до всього з волі Божої. Підходив до ікони святого Миколая, говорив із нею, як із найближчим родичем. Потім помітив, що чим частіше приходжу до церкви, тим краще йдуть справи. Із часом відкрив іще одне: чиста віра без конкретної справи є мертвою. Треба не тільки молитися, а й працювати. Якщо ти так робиш, то Господь усе дає. І я працював, а Бог не залишав мене у своєму покровительстві.
Олександр Маштепа підтримує відносини з багатьма священиками в Україні та за її межами. Він частий гість у святих місцях України та Росії, не раз відвідував монастир святого Пантелеймона на Афоні. Особливо тісна дружба пов'язує його з отцем Серафимом, ігуменом кількох монастирів у Білорусі. До людей духовного звання Олександр ставиться з глибокою повагою.
— Коли люди засуджують священика, вони виступають проти Бога. Як можна засуджувати того, на кому є рани Христові? Боюся, що люди просто не розуміють, який гріх вони при цьому беруть на себе.
У відході від традиційних християнських цінностей Олександр Маштепа бачить і корінь усіх тих проблем, які сьогодні є в державі. Перервана пам'ять між поколіннями призвела до ситуації, коли люди не знають, що робити і в що вірити. Як наслідок, сьогодні засуджувати легше, ніж творити. А недовіра і крадіжки стали символами нинішньої доби.
— Думаю, що наших людей не можна звинувачувати в тому, що вони стали саме такими, — каже Олександр Петрович. — Коротка пам'ять — це головна проблема українців протягом останніх років. Люди не пам'ятають ні своєї історії, ні традицій, ні досвіду. Ми не знаємо, ким були наші батьки й діди, як вони переживали складні життєві ситуації, що випадали їм на долю. Відповідно — і ми не знаємо, як вирішувати життєві складнощі, вибираємо найпомилковіші, неефективні шляхи виходу з ситуації. Зараз я бачу, що в людей по всій країні в душах поселилася апатія, тотальна зневіра. Чому так відбувається? Думаю, причина в нашій трагічній історії. Радянська система відучила людину не тільки вірити, але й працювати. Натомість виробила звичку чекати від держави подарунків. Плоди такого споживацького світогляду ми пожинаємо і нині. Тому сьогодні працю вважають справою непрестижною, а державу розглядають як певний механізм роздачі нечисленних, проте гарантованих матеріальних благ. Такі очікування стосуються начальства будь-якого рангу. Воно це розуміє і користується цим. Не тільки керівництво, але й велика кількість непорядних людей, що балотуються до рад різних рівнів. Кожен із них запевняє: "Я зроблю вам те, я зроблю вам інше". І нічого не виконують, зрозуміло. А люди голосують, чекають. І так із року в рік.
— Якби в мене з'явилася можливість звернутися до кожного українця, то, у першу чергу, закликав би людей покаятися і молитися. Проблема наша — у заздрощах, як наслідок неповаги до свого ближнього і небажання вірити та працювати.
2 
1
Коментарі
2