— Грошей сама не маю, ше он комунальні не заплатила, чекаю чоловікової зарплати. Але йду хоч ковбаси та масла тим дітям на Майдан занесу. Не знаєш, до кого там конкретно звертатися, де той штаб? Бо гроші боюся давати, хтозна, де їх потратять, — говорить висока, дуже худа 50-річна жінка по телефону.
9 грудня біжить у Львові по просп. Шевченка в напрямку пам'ятника Кобзарю. В одній руці телефон, у другій — набитий харчами поліетиленовий пакет "Босс". Кутається від сильного вітру в синій шарф поверх червоної куртки.
— А-а, та! Точно! Добре, шо ти мені сказала. Ше в аптеку забіжу, куплю їм шо від кашлю. Бо, бідні, там стоять, мерзнуть, та ще їх і б'ють.
Робить паузу, слухає телефон.
— А ти думаєш, я радію, що моя на науку не ходить? Я така зла, як пес, на той Майдан. Хай би мітингували, хто хотів. А дітям учитися треба. Я гірко на ту освіту гроші збирала. Ледве стягую, щоб оплатити 4 тисячі за семестр. А воно вже місяць на пари не ходить. У ректорів свої інтереси в тій революції. А дитина, як хоче в Європу, то вчитися має. Я така зла, така зла! Але таки зібрала торбу й несу їм, шоб чоловік навіть не знав, — додає добрішим голосом і сміється.
Двоє літніх чоловіків розгортають газету в черзі до каси Ощадбанку на вул. Левицького у центрі Львова. Один показує на фото київського Майдану, вщент заповненого людьми.
— Якщо вони всі розійдуться, то шкода тої крові. Треба було чекати 2015 року і тоді вже думати головою, кого обираємо. Бо бачили очі, шо купували, то плачте тепер.
— Та шо ти таке дурне кажеш, Мироне! Навіть священики на Майдан вийшли. Я як побачив, як вони йдуть із хрестом поміж людей, аж заплакав.
— Ой, перестань, знаю я того священика з Яворівщини. Він усе життя Шевченка замість Святого Письма цитує. Нормальний би не пішов на революцію. Бо Біблія каже, що усяка влада від Бога. І що церква поза політикою. А цей у депутати районної ради пішов. Я то знаю добре, бо в мене братова звідти. Хіба так пасує ксьондзу? — згортає газету.
— От Борис Гудзяк, отець з Українського Католицького університету, учора гарно сказав. Щоб усі родичі міліціонерів просили їх бути людяними. Бо за пролиту кров доведеться перед Богом відповісти.
— Та я й тих хлопців десь трохи розумію, — чухає сивого чуба старший. — Як був наказ бити, то він його мав або виконати, або звільнитися. А ти знаєш, як у нас нині роботи лишитися. Де другу знайде? Легко нам, старим, то говорити. А мій онук вже дев'ять місяців без роботи. Хоч мудра голова, добре вчився, диплом червоний має.
Двоє чоловіків та жінка — підприємці — на центральному ринку в Миргороді на Полтавщині.
— Студенти — молодці, піднялися. Але отамани вже думають, як би сісти замість Януковича у президентське крісло. І туди вась-вась, і сюди. Знову вийде, як 2004-го. Народ використали, до корита дорвалися і за людей забули, — каже один чоловік.
— Та ні. Думаю зараз усе серйозніше. Воно якби Схід не за Януковича був, то давно б уже він втік у Росію чи Гондурас, — говорить другий.
— Ви думаєте, багато хто підтримує Януковича на Донеччині чи Харківщині? Я раніше у Харкові жила, вчителювала, — каже жінка. — Знаю настрої людей. Да, народ там більш консервативний, зашорений побрехеньками таких, як Добкін (голова Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін. — "ГПУ"). Ще той холуй. У нас у школі зустріч була з місцевим поетом. Потім стоїмо, говоримо за розвиток української мови на Харківщині. І досі пам'ятаю його вислів: "Усі ми — українці. Але це — між нами!". Так що нам просто пудрять мозги, що Схід — за Януковича та Партію регіонів.
10 грудня. 22.00. Блокпост опозиції в урядовому кварталі на розі вул. Інститутської та Кріпосного провулку. 2 год. тому міліція й солдати Внутрішніх військ вигнали мітингарів, які захищали барикади навпроти південного входу до Адміністрації президента. Оточують барикаду кільцем. Протестувальники, своєю чергою, беруть у кільце солдатів.
Частина революціонерів приносять із майдану Незалежності бочки. Розпалюють вогонь, гріються. Кілька ставлять перед шеренгою солдат, які стоять в оточенні.
— Командир не дивиться? Нє, тоді по мінуті: сначала ти, потом — я, — високий солдат штовхає товариша. Підморгує мітингувальникам. Відсуває щита, тягне ногу в задубілих берцях до бочки. За хвилину міняються.
11 грудня о 18.30 год. на Європейській площі в Києві п'ятеро чоловіків умовляють військових із Внутрішніх військ із Харкова не йти проти народу й не бити людей. Із десяток автобусів і вантажних машин перегородили в'їзд на Хрещатик.
— Я — человек военный, исполняю приказы власти. Но служу народу Украины, — виправдовується підполковник.
— А сколько вы получаете за это? — запитує чоловік, років за 50, в окулярах.
— 2 тысячи гривен.
— Вот странно: люди за 2 тысячи идут против людей, которые тоже получают 2 тысячи.
Підполковник опускає металевий щит на сніг. Поправляє скло на шоломі.
— Вы в армии служили? — питає.
— Конечно, я вас понимаю. Вам сказали: "Лезьте", вы и лезете.
— Если мы сейчас против народа на Майдане пойдем, это будет народное восстание, гражданская война.
— То чому ж ви тоді йдете проти народу? — втручається чоловік, на вигляд років 40, його рюкзак обмотаний жовто-блакитним прапором.
— А хто такий народ? — питає підполковник. Продовжує російською. — Народ — это и левые, и правые, и синие, и белые. А я — человек военный: не исполню приказ, это расценят как дезертирство, как измену Родине. Мы здесь стоим, чтобы не было провокации.
— От поки вас не було, то й провокацій не було!
— Идет обозление народа, — чоловік із рюкзаком переходить на російську. — Я живу в Киеве. И живу достаточно хорошо. Но я пришёл сюда. И мой 17-летний сын пришёл. Мы хотим защищать себя.
Підходить чоловік у рожевій накидці, починає фотографувати. Підполковник відвертається, йде за автобус.
11 грудня. 8.50. Захисники столичної мерії поливають "беркутівців" із вікон водою зі шланга. Ті згуртувалися з піднятими щитами навколо трьох ПАЗиків, що стоять перед центральним входом.
— Та ну його нах… й, за… бало! Гдє еті придурки? — хапається командир за рацію. Чекає наказу починати штурм будівлі мерії. Рація мовчить. — Коротше, взвод, отступление в автобусы бегом!
За хвилину 20 "беркутівців" набиваються в автобус. Люди аплодують і кричать: "Додому!".
Близько полудня 11 грудня на Театральній площі Тернополя стоїть близько 10 тис. людей. Пригнічені після нічного штурму в Києві, говорять мало. Здебільшого слухають виступаючих на сцені. Коли заходить мова про цинізм Януковича, юрба обурено гуде. Чоловік, років 60, в ондатровій шапці й теплій шкіряній куртці каже до сусіда:
— Сьогодні вночі їдемо своєю машиною. Я вже раз був на Майдані в Києві, ше до того, як наших били. Жінка казала: "Ти геть, старий, здурів. Без тебе революцію зроблять". А тепер по телевізору надивилася, шо там діється. Каже: "Їдь. Треба, шоб наших було багато. Бо інакше нашо ті люди мерзли?".
Середа, 13.05. Центральною алеєю, що веде від майдану в Тернополі, йдуть дві жінки, років 40. Одна розтирає задубілі руки.
— Всьо, більше не можу стояти, — каже. — Здається, навіть волосся на голові змерзло. Кожен день на кілька годин прихожу. Але нині так сиро, багато не настоїш. Учора відправила свого Павла на Майдан до Києва, то зняла з горища старі валянки. Колись тато ходив у них на рибалку. Шо не кажи, а то таки найтепліше взуття. Дала й онучі, і сухі гірчичники, шоб у носки поклав — так лікарка Ольга Богомолець по телевізору вчила.
— І мій Олег сьодні рано поїхав. А перед тим до нас прийшла сусідка. Плакала. Казала, шо цілу ніч дивилася, як "Беркут" хотів Майдан розігнати. Принесла 200 гривень. Чула, шо в мікрофон оголошували, шо треба солярки. Каже, купіть і їдьте. Ше й вибачалася, шо більше не може дати, бо і так із маминої пенсії взяла. То їй мама сама й нараяла. Говорить: їм у Києві більше треба, ніж нам тут. Бо ми в теплі і в своїй хаті, а вони стоять за нас.
Як жартують у соцмережах
Под сценой словили провокатора-титушку. На первый взгляд, он не отличается от человека.
Анекдот ночі: на столичний номер 102 вкотре зателефонував невідомий і сказав: "В мітрі бімба!".
А Перший Національний вгадайте, що цієї миті транслює — виставу "Гайдамаки".
Уряд — це стара літня гума.
У будь-якій незрозумілій ситуації співай Гімн України.
Державний лад України: тітушки, тушки і беркутушки.
Вот і встрєтілісь чєтирє адіночєства. Жоден з яких не заслужив доброго слова у нашій пам'яті — секретар, комунар, бджоляр і завгар.
Коментарі
4