Жінка в короткій норковій шубі й великій хутряній шапці стає навколішки перед фото Романа Гурика. Його розстріляли 20 лютого торік під час Революції гідності. Тричі хреститься. Плаче, схлипує. Гладить фотографію. У п'ятницю вранці прийшла вшанувати пам'ять загиблих на Майдані.
На вул. Інститутській, де торік розстріляли Небесну сотню, близько 200 людей. Стоять біля 4-метрового дерев'яного хреста. Під ним — цеглини з прикріпленими знімками загиблих. Багато живих гвоздик на землі. Лампадками викладений хрест. Троє священиків різних конфесій читають молитви. Люди хрестяться. Плачуть.
Униз до Майдану спускається хмельничанин Володимир Перчук, 58 років. Мружиться від мокрого снігу:
— Відстояв Майдан до останнього дня. Виносив хлопців, витаскував ранених. Багато моїх знакомих погибли. Тоді ми відчували, що треба стояти до останнього.
Біля стели — кілька рядів 2-метрових стендів із фотографіями з Майдану. Поміж ними ходять люди. У більшості на одязі пов'язані синьо-жовті стрічки. Біля зображення хлопця, який кидає коктейль Молотова в полум'я, стоїть киянка 57-річна Тетяна Тендітна.
— Оце моя дитина — Стас, 18 лєт. Зняли на Грушевського, — трохи шепелявить. У неї немає половини передніх зубів. Киває на фото. — Був тут на передовій. Потім у Іловайському котлі на Донбасі. Попав у плєн. Но вирвала його оттуда.
О 17.00 вул. Інститутська перекрита. Працівники Управління держохорони встановили металошукачі. Перевіряють сумки. До черги підходить чоловік у військовому одязі. Тримає червоні гвоздики. Йому кажуть, що пропускають тільки журналістів, музикантів оркестру, родичів загиблих героїв Небесної сотні.
— Буде ще один Майдан. Тоді побачимо справжню люстрацію, — каже і йде.
На Інститутській через кожні півметра стоять охоронці. Ходити дозволяють тільки тротуаром. Вулицю освічують червоним світлом — що символізує кров розстріляних. На Майдані збираються понад 10 тис. людей.
О 19.00 до родичів Небесної сотні підходить екс-президент Грузії 47–річний Михаїл Саакашвілі. З ним двоє охоронців.
— Этот Майдан должен был научить каждого украинского политика заботиться о народе. Если не научил, то уже ничто не научит. В прошлом году погибли два наших соотечественника. Два грузина. Погибли наши офицеры на фронте. Поэтому мы здесь, чтобы это было не зря. Иначе, какой был смысл все это делать?
— Помогите Украине, чтобы не гибли наши хлопцы, — каже заплакана жінка в чорній хустині.
— Сейчас главное — добиться мира. Мир нужен для того, чтобы здесь что-то наладить, — каже Саакашвілі.
О 19.45 з Інститутської спускається президент Петро Порошенко. З ним дружина Марина, син, 13-річний Михайло та спікер Володимир Гройсман.
Слава Україні! — вигукує 49-річний Петро Порошенко.
— Ганьба! — кричать із натовпу члени громадської організації "Майдан-3".
— Героям Слава! — хтось намагається їх перекричати.
— Чого ви кричите? — з усіх боків до хлопців кидаються чоловіки. Розмахують руками.
— Я в Дебальцевому був! — кричить один із них. На його скронях проступають вени. — Ми боролися, а вони нас здають, і люди через це гинуть. Порошенка люблять тільки ті, хто на дивані лежить. Я — боєць "Київської Русі", в мене друзів на фронті повно загинуло. І все через Порошенка. Як я після цього його любити можу? В Іловайську зробили один котел, у Дебальцевому — другий. І він ще каже, що оточення там не було.
— Я теж у Дебальцевому був, — хлопця штурхає у плече чоловік у камуфляжній формі. — Тебе там не бачив. Документи покажи, а тоді кричати будеш!
— Майдан нічого в нашій країні не змінив. Помінялися тільки прізвища. Система залишилася та, яка була за Януковича, — каже 42-річна Ніна Перехрест, вчителька англійської мови з Києва. — Військовим шляхом нічого змінити не вийде, лише конституційним. Добре стоятиме та хата, під якою добрий фундамент. У нашій країні фундаменту поки що немає. Жодна з державних структур не є такою, всі вони — приватні. Чого міліція торік у лютому не захистила свій народ? Бо система збудована не для народу. А сьогодні винними називають то одних, то інших. Найбільше ж винні самі люди, які дозволяють владі робити все, що завгодно.
— В следующем году нас ждет голодовка, — за кілька метрів від огорожі перемовляються двоє чоловіків. Обом років під 70. Один — сивий, другий — чорнявий. — Доллар подорожал, топливо — тоже. Весной у фермеров на посевную денег не будет. А кредит взять не смогут, проценты ведь бешеные. Вот и будут наши поля пустовать. А осенью голодовка начнется.
— Да, наверное, так и будет, — погоджується чорнявий. — С такими ценами скоро мы за свою пенсию вообще ничего купить не сможем. В 2012‑м ездил в турецкую Анталию отдыхать. За 10 дней заплатил 6 тысяч гривен. В прошлом году перед Новым годом звонили, опять этот тур взять предлагали. Но уже просили не 6, а 22 тысячи. А какая цена в этом году будет, даже страшно подумать. Тысяч 40, наверное. Придется на Десенку теперь ездить. Мяса куплю на шашлык и рыбки на уху. И будет мне Анталия в родной Украине.
Крізь натовп з трьома охоронцями йде мер Києва 43-річний Віталій Кличко. Кутається в комір довгого чорного пальта. Його обступають люди.
— Я живу в Никополе, но часто приезжаю в Киев на Майдан, — каже 66-річна Валерія Дядик. — Почему я должна платить в метро за проезд? Я ведь пенсионерка, хоть карточки киевлянки у меня нет. Если из пенсии буду платить еще и за проезд, ее вообще ни на что не хватит.
— Мы живем в условиях рыночной экономики, — говорить Кличко. — За все нужно платить.
— Шо не кажіть, а не зря ці хлопці голови на Майдані положили, — говорить киянка 53-річна Юлія Москвіна. Працює лікарем у одній з районних поліклінік. — Раніше такого не було, щоб зайшла в трамвай і зразу хтось місце уступив. А зараз всі піднімаються і пропонують присісти.
42-річний Євген Нищук, колишній міністр культури й ведучий двох Майданів, зі сцени читає вірш "Мамо, не плач, я повернуся весною". 76-річна Марія Ходачук спирається на металеву огорожу. Дивиться на портрети вбитих людей і починає плакати.
— Ми того року разом із дідом весь час на Майдані були, — хустинкою витирає сльози. — Шини горіли, а ми тим димом давилися й шини носили, шоб хлопцям було з чого барикади строїть. Діти нас не пускали, просили дома посидіти, телевізор подивиться. Та ми не слухали. Там уперше відчула, що українці — це велика сім'я. Коли 18 лютого тут почали в людей стрілять, самі злякалися. Метро закрили. Де хочеш, там і дівайся. Таксистів повно стояло, але ж просили по 50 гривень за 2 кілометри. У нас всігда так: як біда якась, то зразу хтось наживається. Після перших убитих побігли з дідом до "беркутівців", які на Грушевського стояли. Плакала перед ними і просила, щоб не стріляли. Але вони навіть не дивилися. Робили вигляд, шо не бачать. Після того місяць відійти не могла. Все стояли перед очима тіла вбитих і поранених. Кожен вечір валер'янку пила, бо заснути не могла. Зараз вже легше стало. Але подивлюся на оцих невинних — і знову плачу.
Півгодини Національний симфонічний оркестр виконує "Реквієм" Моцарта. Люди починають розходитися.
— Основна заслуга Майдану в тому, що ми не опинилися в Митному союзі, — каже інженер 56-річний Ярослав Сеничків. Прийшов на Майдан разом із дружиною. — Тільки завдяки Небесній сотні нас не поглотила Росія. Тепер усі знаємо, що незалежність дуже дорого коштує і нехтувати нею не можна.
2 
1
Коментарі