— Жоден із п'яти наших президентів не боровся за незалежність України. Теоретично мали таку можливість. Натомість вичікували, робили кар'єру, заробляли гроші. Але їх обрали люди, — каже колишній народний депутат 48-річний Олесь Доній.
Ви казали, що Революція на граніті 1990 року — втрачений шанс. Чому?
— Це був величезний внесок у здобуття незалежності. В інших радянських республіках самостійного молодіжного руху не було, а лише як частина загального. У нас у цьому плані була феноменальна акція. Вона створила міф для наступних поколінь — студенти на щось спроможні.
Проте досягти можна було більше. Те, що розуміли студенти, не розуміла більшість населення й старші товариші з Народного руху. Вимагали прибрати гасло "перевибори до Верховної Ради на багатопартійних засадах". Якби в той момент їх провели, Україна пішла б шляхом Чехії й Литви.
В'ячеслав Чорновіл зрозумів це запізно — через два роки. Попередня еліта перефарбувалася, взяла рухівські гасла, прапор, герб. Стерлася відмінність між номенклатурою і патріотами. Після перемоги Леоніда Кравчука на виборах президента патріотів загнали в гуманітарну сферу. В економіку — не пустили.
Ми не усвідомлювали вагу грошей — на відміну від старих керівників. Вони призначили бізнесменами вихідців із компартії, до них долучилися КДБ і криміналітет. Утворився конгломерат, який перерозподілив фінансові потоки. Довели державу до стану бідності, а у своїх руках зосередили колосальні ресурси.
На початку 1990-х різниця між Україною та країнами Центральної Європи була в один рік. Зараз — близько 20.
Виправити помилку намагалися під час наступних двох Майданів?
— У революціях 2004-го та 2014 року вибору не було. Я й ілюзій не мав. Під час першої "помаранчевої" ночі мої співробітники, на 10 років молодші, пішли на Майдан (працював редактором літературно-мистецького часопису "Молода Україна". — ГПУ). Я сказав їм, що за рік корупцією і сварками влада себе дискредитує, але не вийти не маємо права.
А 2014-го замість Януковича привели інший клан. Вони всі — з одного середовища.
Чому так сталося?
— Наша контреліта не пропонує альтернативного світогляду. Поміняли Верховну Раду на дві третини. Прийшли майданівські сили, однак до дрібниць чинять, як попередники. "Регіонали" кнопкодавили — зараз те ж саме роблять майданівці. Здавалось, після приходу до влади на крові неможливо порушувати Конституцію. Виявляється, можна. Отже, люди не усвідомили, де добро, а де зло. І суспільство не вимагає від них діяти по совісті. Воно хоче своїх людей у владі. Але не розуміє, якими вони мають бути. І туди продовжують іти для збагачення. Цим займаються сотні тисяч. Просто можливості у всіх різні. Найбільші — у президента.
Які риси ментальності допомагають українцям, а які шкодять?
— Нам притаманна критичність мислення. Наша проблема — недостатній рівень знань і культури. У нашому суспільстві більше агресії й менше толерантності, ніж у Європі. Але якщо нація це усвідомить, можемо надолужити втрачене. Мова про етику праці, ставлення до природи. На словацькому озері за 20 кілометрів від Закарпаття не знайшов жодного папірчика. А переїжджав кордон і бачив завалені пляшками річки. Їх накидала не центральна влада з Києва, а українці.
Чи бачите тенденції, які дають надію на успіх України?
— Це активні люди. Їх небагато, але в період радикальних змін усе вирішують вони. Так було під час створення Центральної Ради, за дисидентського руху, у боротьбі за незалежність 1990-го і 1991 року. Своєю діяльністю вони запалювали маси. На Революцію на граніті нас спершу вийшло кількадесят чоловік. Потім піднялися всі студенти Києва.
Україну то полонізують, то русифікують, то винищують фізично, то зраджують еліти. Але завжди якась кількість людей бореться за демократію і справедливість. У цьому ми унікальні — дисидентська нація.
Що вважаєте за ключові досягнення?
— Література стала різноманітнішою. Нарешті є міська проза, а не лише сільська та консервативна. З'явилася жива міська українська мова.
Виросла продуктивність сільського господарства, порівняно з 1970-ми. Але інші країни вирішують уже проблеми зовсім іншого рівня. Високорозвинуті держави виводять свою легку промисловість у дешевші країни, а продукують, розвивають і продають ідеї. Україна ж виробляє яйця і збіжжя, а не новітні технології. Наше аграрне господарство — монопольне. У нас 80 тисяч фермерів, у Польщі — два мільйони. Прибуток отримує не населення, а кілька великих монополістів. Бідні люди не продукуватимуть ідей.
Безвізовий режим наближає нас до Європи?
— Пересування по світах — дуже позитивна необхідна річ. Але сам безвіз Україну ні до чого не наближає. У переважної більшості українців на подорожі немає часу і грошей. За останні роки ми збідніли втричі.
Як вплинула на українців війна?
— Прискорила самоідентифікацію. Цей процес триває з кінця 1980-х. Поширення української мови не могли зупинити ні Кучма, ні Янукович. А зараз люди побачили, що таке російський монстр. Але це не запобігає тому, щоб будувати в Україні схожий на московський режим. Наша влада працює зараз за тими ж схемами монополізації, що й у Росії. Патріотизм, як виявилося, не гарантує демократію.
Як Україні далі співіснувати з Росією поруч?
— Про розвал РФ можна говорити десятиліттями. Ізраїль виграв кілька воєн, але арабський світ від того не перестав існувати. Україні потрібно ставати сильною, незалежно від процесів у Росії. Вона зацікавлена, щоб ми не були для них символом змін. Україна у теперішньому стані ідеальна для Путіна. Зі зростанням економіки на відсоток за рік ми ніколи не станемо заможними. Потрібні радикальні зміни. Без демонополізації економіки сюди ніколи не прийде інвестор.
А політики навіть не ставлять питання про це. Однак боротьба з монополіями стосується сотень тисяч людей, які займаються дрібним бізнесом. Вони можуть тиснути на політичні сили й прийти з цією ідеєю до влади. Як тільки відбудеться демонополізація, підуть одразу демократичні процеси.
Чому великі гроші обминають Україну? Не через війну. Вона навпаки приваблює інвестиції у військово-промисловий комплекс. Колись так було у Хорватії й Ізраїлі. Але не за умов монопольної економіки, яка передбачає недопущення конкурентів. Вугілля має бути все Ріната Ахметова, курятина — лише від трьох великих бізнесменів. Дійшло до маразму.
Який вигляд Україна матиме за 10–20 років?
— Юнаком уявляв: якщо виборемо незалежність — матимемо ідеальну країну. Демократичну, заможну, справедливу. Але цього не сталося. Поки що не бачу передумов, щоб із теперішнім станом суспільства дійшли таких змін. Необхідна конкурентна в світі національна ідея.
Ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.
До університету пішов, щоб знайти українське підпілля
Олесь Доній народився 13 серпня 1969 року в Києві.
Мати — програміст-економіст, батько — економіст. Розлучилися, коли сину було 4 роки.
1986-го вступив на історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.
"До університету пішов, щоб знайти українське підпілля. Не знайшов. Довелося створювати самому". Став одним із лідерів студентського руху України. 1988-го запросив до університету колишнього політв'язня Сергія Набоку провести диспут щодо Голодомору 1932–1933 років. За це хотіли вигнати з вузу. На захист стали однокурсники.
1990-го був одним з організаторів Революції на граніті. Проти Донія відкрили кримінальну справу — за захоплення Червоного корпусу університету. Тиждень просидів у Лук'янівському СІЗО, після протестів — звільнили.
Був заступником голови Народного руху України. Обирався депутатом Київської міської ради і двічі — Верховної Ради.
2006 року заснував мистецьке об'єднання "Остання Барикада". Організував майже 200 літературно-мистецьких акцій.
У цивільному шлюбі. Має тримісячну дитину
7 
35413
Коментарі