Британський журнал "Економіст" уклав рейтинг столиць і найбільших міст світу, що відображає рівень життя в кожному з них. Найбагатшими виявилися Ванкувер, Відень і Мельбурн. Показники добробуту громадян у цих містах неухильно зростають. До переліку найперспективніших міст, де за останні п'ять років спостерігався значний прорив, увійшли також Дубай, Катманду й Харар. А ось Київ "прикрасив" зовсім інший перелік. Поки що нам вдається випередити найбідніші мегаполіси планети, проте експерти допускають, що вже наступного року столиця України поступиться пальмою першості таким убогим містам, як Триполі, Лагос, Дамаск і Дакка. З лідером партії "Рух за реформи" 45-річним Сергієм Думчевим ми говоримо про те, чому все так невтішно.
Сергію, в одному з інтерв'ю ви говорили, що "обкатувати" нові моделі управління державою слід на невеликому просторі. Наводився приклад Польщі, де реформи починали на низовому рівні — сільських громад, а потім уже на рівні повітів і воєводств. Чому ж в Україні і, зокрема, в Києві новації у сфері самоврядування не почалися в жодному форматі — ні в масштабах держави, ні в масштабах окремо взятого міста?
— Тому що поняття децентралізації у нас заполітизоване до непристойності. Які перші асоціації виникають у вас? У мене — після недавніх подій під Верховною Радою — асоціативний ряд негативний і, в принципі, далекий від суті децентралізації. Це — гранати, провокації, Мінські угоди, особливий статус Донбасу.
Але ж насправді передача місцевим органам самоврядування більших прав була актуальна задовго до війни. Стався немислимий і шкідливий перекіс — тепер, кажучи про децентралізацію, ми бачимо за цією проблемою тільки Донбас і дискутуємо лише про нього. Забуваючи, що є ще Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Ужгород. Це — не кажучи про маленькі міста, які теж заслуговують на повагу.
Дійсно, виходить якась дискримінація.
— Мені це нагадує президентські вибори 2004 року й демотиватор, який тоді широко вживався: "Три сорти України": перший — західна, другий сорт — центральна і третій — східна. Прибічники Януковича приписували подібні оцінки "помаранчевому" Майдану, але минуло 10 років і ми знову бачимо те саме, лише навпаки. Перший або, скажімо так, головний сорт — це Донбас, а все інше — придаток. Якась збочена автономія, загорнута в розмови про те, чого від України чекає Європа і весь цивілізований світ.
Але все-таки окупована територія вимагає особливих підходів до розв'язання її проблем.
— Абсолютно з вами згоден. Нехай те, як функціонуватиме Донбас у статусі тимчасово окупованої території, визначають політики — Верховна Рада, президент, прем'єр-міністр. Але скажіть мені, яке все це має відношення до того, як Києву, Тернополю, Харкову формувати свій міський бюджет? Між тим, принципи відрахувань до державної казни досі регулює центр.
І коли після зустрічі з представниками ОБСЄ нам видають офіціоз, що президент Порошенко наголосив на виконанні Україною зобов'язань у частині конституційних змін і децентралізації, я не знаю, плакати чи сміятися. По-перше, навіть із формальної точки зору процес не завершений, і ще невідомо, чи знайде Рада 300 голосів для внесення змін до Конституції. А по-друге, де-факто ніякої децентралізації не сталося. Принаймні поки що.
Але саме через те, що тепер децентралізація прив'язана до Конституції, а процес внесення до неї змін — як ви зазначили — вкрай політизується, чи варто чекати змін на краще?
— Змін не варто чекати, зміни варто втілювати в життя вже зараз. Хоча, звичайно, єдиний легітимний орган, уповноважений це робити, — парламент, а я не можу передбачити, в якому настрої візьмуться наші депутати "робити реформи". І під акомпанемент яких вуличних колізій це відбуватиметься.
Але річ у тім, що навіть не чекаючи конституційної реформи, місто могло б вирішити низку проблем, які в компетенції місцевої влади. Скоротити чиновницький апарат, оптимізувати прибутково-витратну частину бюджету, за рахунок економії запровадити додаткові види соцдопомоги для киян. Плюс затвердити генплан і, виходячи з нього, залучати інвестиції для розвитку міста. Але для цього владі треба мати команду тямущих менеджерів, а не роздавати синекури своїм людям.
Але щоб працювати з бюджетом, також потрібна згода парламенту.
— Звичайно. Можна внести поправки до Бюджетного кодексу, до бюджету поточного року тощо. Але це — не зміни до Конституції, ухвалити такі закони значно простіше. Аби була політична воля.
Київ відраховує до держбюджету 60 відсотків податку на прибутки фізичних осіб — для столиці ця планка піднята на 20 відсотків, внески інших регіонів становлять 40 відсотків. Кому, як не Києву, підтримати муніципальну реформу й перебудувати відносини по вертикалі "держбюджет — місцевий бюджет"? Тут дійсно можна показати приклад того, як повинні мінятися відносини центру й окремих міст. У столиці — непочатий край роботи, в ній, як у краплі води, віддзеркалюється ситуація в країні в цілому.
І що ж потрібно, аби розпочати цю роботу? Політична воля мера?
— Зокрема, і це. Мер — не член парламенту, він не має права законодавчої ініціативи, але міський голова столиці — не остання фігура в країні. Якщо починати день о шостій ранку з перевірки ремонту в кожній школі, приміром, з обдзвону всіх чиновників, які впливають на ухвалення рішень, постійно нагадувати їм про проблеми міста, агітувати, переконувати, заражати своїм ентузіазмом, потрібні закони з'являться.
Депутати люблять бути мотивованими матеріально.
— На жаль. Але це загальнодержавна проблема — тотальна корупція. Звичайно ж, вона є і на київському рівні. Але мова зараз про децентралізацію, якій насправді опираються ті самі діячі, які голосніше за всіх про неї кричать.
Чому опираються?
— Тому що жорстке управління з центру передбачає ставленика в тій або іншій провінції. Так, він підпорядкований головному феодалові, зате у виділеній йому вотчині все місцеве населення — його васали. Який цар добровільно відмовиться від такої пропозиції? Хто захоче звітувати общині про кожну витрачену копійку? Простіше залишити все як є, знайшовши цапа-відбувайла, на якого й буде покладена відповідальність за зрив реформ.
Усе справді так невтішно?
— Скажімо так: усе складно. Всупереч поширеній думці, що ламати — не будувати, зламати наявну систему виявилося дуже складно. З часу попередніх дострокових місцевих виборів у Києві минуло майже півтора року. Це досить великий термін, щоб продемонструвати хоча б початок реформ. Аби зробити управління державою прозорим.
Польський економіст, реформатор Лешек Бальцерович підрахував: за реформи Україна береться вже вчетверте. П'ятого разу не буде, попереджає він. "Ви все дуже повільно робите", — говорить Бальцерович. Але причина не лише в повільності, причина — у відсутності "роботи" як такої.
Гадаєте, за цей час можна було зробити багато?
— Можна було б запустити децентралізацію. Реальну, а не декларативну. Децентралізація — це "не про політику". Це "про економіку". Це поняття складається з чотирьох опцій. Перша: скорочення центрального апарату. Друга: передача повноважень місцевим органам влади. Третя: передача їм грошей, тому що без фінансів будь-які повноваження — це фільчина грамота. І, нарешті, четверта: жорсткий аудит, ретельний контроль за витраченими коштами. Цього достатньо, щоб побудувати місто якщо не мрії, то цілком комфортного проживання.
Батько спроектував палац "Україна"
Сергій Думчев — корінний киянин.
Мати працювала начальником Центрального статистичного управління України. Батько був головним архітектором київського інституту ГІПРОцивільпромбуд. За його проектами створені будівлі вищої школи МВС, столичний палац "Україна", готель "Братислава". За реконструкцію Київського політехнічного інституту і проектування нових корпусів вузу Олександр Думчев отримав державну премію УРСР.
Сергій закінчив Одеське вище морехідне училище.
1993 року розпочав власний бізнес. Разом із друзями-однодумцями створив фірму з міжнародних бартерних угод. Вісім років працював у фінансово-банківському секторі.
Лідер політичної партії "Рух за реформи".
3 
1
Коментарі
3