"Беркутівець" казав: "Слава Богу, шо ви цього не зробили, був би вам конєц"

 

— Я вже привик до лагерного життя. Як повернуся додому, то скручуся калачиком на ковбику, і так в одязі засну, — каже командир бригади швидкого реагування, афганець Володимир Годзь. Cтоїть біля великого військового намету на майдані Незалежності. Тут штаб ветеранів Афганістану. Їх понад 200, під час сутичок вони намагаються розвести бійки.

Годзь запрошує погрітися всередині. На дерев'яних піддонах кількадесят надувних матраців. Праворуч — стіл із нарізкою ковбаси, сиру, консервованих овочів, почата курка-гриль.

— Піщі тут ізобіліє. Та то таке. Просимо шльоми для мотоциклів, щоб очі захистити, — Володимир Іванович протягує почервонілі руки до груби-буржуйки. — Бо, в першу чергу, "Беркут" використовує газ "черемуха", кидають димові шашки. А потім підступно б'ються — щит тримає, а сам із-під нього кийком по ногам, нижче пояса. Добивають ногами. Коли в очі їм дивишся, таке враження, що перед тобою бик чи просто дурак.

— Их там натаскивают. Без наркотиков не обходится. Избить кого-то, как бутерброд намазать — это их образ жизни, — підставляє руки до груби вусатий ветеран.

— Наша бригада забезпечує порядок, — продовжує Володимир Іванович. — П'яних викидаємо за ворота пачками.

Під час штурму барикади на вул. Інститутській уночі 11 грудня афганці стояли в першому ряду перед "Беркутом".

— Добре, що ми пішли перші, бо молодьож гаряча, побігла б і почала відбиватися. А вони тільки чекали, щоб хтось щось зробив, — каже худий чоловік у кожусі. Під час атаки йому зламали ребро. — Один хлопчина кричав: "Давай, впєрьод! Іх же кучка осталась!" Уже й дубінку підняв. Потім мені "беркутівець" казав: "Слава Богу, шо ви цього не зробили, був би вам конєц", — сміється.

— Газу було стільки, що дихати не мали чим, — додає командир. — Розвідка передала, що їде пожежна машина нас змивать. Пішли втрьох на зустріч по Інститутській. Машина їхала прямо на нас. Але мені вже було паралельно. Думав, за кермом теж людина, може, не буде їхати по мені. Таки зупинилася прямо перед носом.

До намету заходить молодий чоловік в окулярах, джинсах і шкірянці. Тримає два великі пакети.

— Я киевский предприниматель. Прочитал в интернете, что афганцам стельки нужны, перчатки. Что смогли, собрали, — віддає речі військовому лікарю 47-річному Олексанрові Оголенку, високому широкоплечому.

— А то приходять із мокрими ногами, — лікар показує на устілки, що сохнуть біля пічки. — Служив у північному Афганістані. Матраців таких не було. Дерева немає — кругом одне каміння. Так що такі умови не лякають, — ляскає по синьому матрацу, сідає на нього. — Як би Майдан не закінчився, сумніваюся, що буде краще. Опозиції не вірю. Ми тут за віру і правду — як козаки колись.

— У вас нічого від почок немає? — підходить чоловік.

— Ставай, дам! — жартома плює на кулак і ніби збирається вдарити. Обоє сміються.

— Після Афгану в багатьох хлопців проблема з нирками і печінкою. Там чіплявся увесь збірник інфекційних хвороб — дихальний гепатит, черевний тиф, малярія, дизентерія. Води не пили — тільки верблюжу колючку та чай.

Відламує мені два шматки гематогену.

— З'їж, бо зараз така погода — будеш менше боліти, — каже і йде заварювати чай у пластикових стаканчиках.

×