З 80-річним Давидом Черкаським, режисером мультфільмів "Пригоди капітана Врунгеля" та "Острів скарбів", зустрічаємося у Будинку кіно. Він у старих джинсах та джинсовій сорочці, за комірець зачепив окуляри. Накульгує на праву ногу.
— Это я три года назад в горах Лапландии на лыжах катался и колено ударил. С каждым годом болит все сильнее, — пояснює чоловік. — А взагалі, на здоров'я гріх жалітися: зуби всі свої і з баришнями теж усе нормально. До лікаря останній раз звертався три роки тому. Я тоді випив, тому прихопило підшлункову. Полежав у лікарні в Феофанії, потім чотири місяці був на дієті.
Розташовуємося на другому поверсі в шкіряних кріслах у коридорі. Черкаський закидає ногу на ногу, ліву руку кладе на спинку сусіднього крісла, правицею вимахує при розмові.
— Дивіться, що кішка зробила! — помічає бруд на своїх літніх білих туфлях. — Це вона мене проводжала й потопталася. А я і не помітив! У мене зараз живуть п'ятеро котів. Було й більше — але хтось загинув, хтось захворів. Років 10 чи 12 тому хтось підкинув під двері кішку, яка щойно окотилася. У неї було п'ять чи шість кошенят. Дружина всіх підібрала. Кіт із першого виводку досі живий. Я все життя мріяв завести собаку, але з кішками вони не уживаються.
У нього дзвонить мобільний, писклявий голос співає: "Это твой телефон звонит, эй, хозяин, тебе кто-то звонит!".
— На вулицях мене не впізнають — я ж режисер, — говорить Давид Янович. — Хіба що завдяки телепередачі "Золотий гусак", де ми разом із друзями розказуємо анекдоти. Валера Чигляєв, Женя Паперний розказують геніально, бо вони актори. А я просто так сиджу, ніби якийсь талісман. От виходжу з дому, назустріч іде якийсь хлопчик. Бачу, аж розчервонівся від хвилювання. Розумію, що це мій клієнт і вже готується сказати мені щось хороше. Проходить повз і говорить: "Я — ваш кумір!" І пішов далі, тільки розчервонівся ще більше і засоромився. Раніше після зйомок ми ще й випивали — ходили по ресторанах, там нас пригощали. А тепер всі стали буржуазними. Машин у розстрочку понабирали, і ніхто не п'є. У мене машини ніколи не було і не буде, бо я питущий. Якщо треба куди їхати, замовляю таксі.
Коньяк давно перестав вживати — він занадто вишуканий, передбачає лимони й шоколад. А горілка — картопельку, оселедець і цибульку. Це мені ближче. Раніше коньяк подобався. На Хрещатику, неподалік Головпоштамту, було кафе-"стєкляшка". В спекотний липневий день зайдеш, тобі дають коньячок, ти змішуєш його з шампанським: на півбокала шампанського 100 грамів коньяку. Береш стакан чаю з лимоном. Ковтаєш шампанське, запиваєш чаєм — а він гарячий і тому красиво розходиться по тілу. А сам дивишся на Хрещатик. Там проходять люди. Спочатку вони різкі й кудись поспішають. Що більше випиваєш, то повітряніші вони стають. І вже здається, що вони землі не торкаються — а тихо так собі пливуть. Це красиво.
23 серпня мультиплікатор відсвяткував 80-річчя.
— Одне за одним було три застілля. Офіціозів я не люблю. На таких подіях я слухаю і розумію — це точно не про мене. У мене було 50-річчя, то гості набалакали такого, що я щоразу злітав і ударявся головою об стелю. Начебто я нормальна жива людина, а шостий чи сьомий гість виступає і говорить: "Він був такий-то". Але ж я і є! Тому в перший день ми зібралися у мого друга, ви його не знаєте. Сіли вшістьох, випили, поговорили — про все на світі, тільки не хвалили один одного. Живий? Живий! Уже привід для радості. Потім відсвяткували у друзів на дачі. А потім офіційно відзначали в російському посольстві. Народу прийшло багато.
— Юра, я тебе не узнал, елки-палки! Ты отпустил усы? — звертається до вусатого чоловіка в окулярах, що підійшов.
— Ну надо же что-нибудь отпускать! — серйозно відповідає той.
Черкаський вибачається, відходить поговорити з вусанем. За 10 хв. повертається.
— Юра має свою маленьку студію звукозапису — а мені потрібно, щоб він перегнав мої картини з відеокасет у DVD-формат, — говорить. — На "Кроці" хочу показати три свої фільми різних періодів — щоб продемонструвати, як розвивалася анімація нашої студії.
Дружина Наталія та син Олександр — також мультиплікатори.
— Син зі мною не радиться — я для нього старий мотлох. Мій потяг уже пішов. Так, я "заслужений" і ордени отримую десь раз на п'ять років, але це вже кінець. І мені це подобається — ніхто мене не чіпає, а якщо треба буде — я сам про себе заявлю. Нормальна гармонійна старість. Я зараз читаю, ходжу в кіно, в театри, випиваю, закушую.
На телефон Черкаського приходить повідомлення.
— А в мене сьогодні побачення! — каже, прочитавши есемес. — За 2 години. Вибачте, але пропустити його не можу. Ще маю потрапити додому, так що я замовляю машину.
3 
1
Коментарі
1