Дмитро Гладкий, 82 роки, із Дівичок, що в Переяслав-Хмельницькому районі на Київщині, 2000 року запропонував руку і серце жительці Франції Олені Ругон, 82 роки. Перед війною вони любилися.
Просторе, викошене подвір"я у Дівичках. Обшарпана хата обсаджена чорнобривцями, за нею — невеличкий город, голий після вибраної картоплі. Вигляд у обійстя не дуже обжитий, бо закохана пара мешкає то тут, то у Франції.
Чоловік і жінка запрошують на лавку під хатою. Вона — з пофарбованим у солом"яний колір волоссям, на лівій руці — обручка, на ногах — акуратні чорні босоніжки. Він — у картатій сорочці.
— Я не француженка, — сміється пані Олена, — хоча в селі мене так називають. Родилася я тут — у Дівичках. А Митя, — повертається до чоловіка, — на одному кутку зі мною жив.
— Якби не війна, то й одружилися б, — додає пенсіонер, показуючи в усмішці рівні зуби. — Любилися, — пояснює. — Але чесні одне з одним були, бо матері, знаєте, як кричали?
— У сорок другім году, — веде далі, — забрали нас у Німеччину. Тікав я звідти не раз, поки запроторили мене у концлагер. — Чоловік називає німецькою мовою свій номер, а потім повторює українською, — 442 867. Додому вернувся у сорок сьомому. І одружився.
— На Марії Горобець, — підказує пані Олена. — Вчительці.
Через поліцію доставили його до мене
— Почув же, що ти вийшла заміж, розсердився, — пояснює.
— Давай я розкажу, щоб зрозуміло було, — жінка м"яко перебиває пана Дмитра. — Я робила на фабриці і познайомилася із французом Іваном. Балакали по-німецькому, я вже трохи кумекала. Він і каже: "Після війни поїхали зі мною". Про дім я вже й не думала: бомби падають, ми голодні, холодні — мабуть, не судьба вернуться, — вона на мить замовкає.
— У шістдесят четвертому году привіз мене мій француз на Україну, — веде далі. — Золотий мужчина був, як і Митя. Мені щастить на чоловіків, — бабця легко штовхає ліктем діда. — Доїжджаємо до села, а я думаю: як би мені Митра побачити? І придумала! Розузнала, що він на складі працює, і пішла туди по м"ясо. Дмитро вибрав найкращого і грошей не взяв.
— Так я ж скучив! Якби не муж, то й поцілував би, — обнімає дружину пан Дмитро.
— А ввечері, — розпливається жінка в усмішці, — прийшов до нас додому з пляшкою: "Провідати Лєну як давній товариш". А я ж чоловікові не хвалюся, що то за друг.
Ще тричі приїздила Олена з чоловіком і трьома дітьми до України, бо багато родичів тут залишилося. 1987 року її Іван помер. А 2000-го Дмитро Гладкий покликав пані Лєну заміж.
— Я не хотіла, поки год по покойнику не виповнився. Нехарошо це, — серйознішає жінка. — А він приїхав потом до мене в Орлеан, — назву міста вона вимовляє з наголосом на другому складі. — І заблудився. Через поліцію доставили його до мене. Діти, а в Митра своїх двоє, согласилися на наш союз. Тільки ще не розписалися ми, — робить кокетливу паузу. — Митя звав не раз, а я кажу: старі ми вже.
Картоплю цю як хто з погреба й витягне, то хай
Так і живуть уже п"ять років, подорожуючи раз на півроку з Франції до України і назад.
— Там краще, — хвалиться жінка. — У мене в домі на першому етажі — ванна, і на другому. А тут треба миться в оцьому, — плескає водою із тазика, що стоїть на стільчику навпроти лавки. — У Миті, бідного, тут чотириста гривень пенсії, а в мене — тисяча євро своїх, тисяча — чоловікових.
А хто ж наглядає за домівками, коли вас немає?
— Сусід дивиться за хатою, — відповідає він. — Воно й красти нічого, а крадуть. А в Лєни донька за домом нагляда.
А город вам навіщо, хто цю картоплю їстиме?
— Треба ж чимось заботиться. Ми — трудящі, — твердо каже Дмитро.
— Митя і у Франції берізку в мене в саду зводить, — пишається пані Олена. — А картоплю цю як хто з погреба й витягне, то хай.
Через місяць вони їдуть до Франції. Дмитро каже, що погодився б назовсім, так Лєна скучає за Україною.
1923, 6 листопада — Дмитро Гладкий народився в селі Дівички на Київщині
1924, 25 квітня — у цьому ж селі народилася Олена Швачко
1942, 28 травня — обох забрали на примусові роботи до Німеччини; Олена виготовляла запчастини до літаків, Дмитро — до паровозів
1943 — Дмитро утік із заводу; до кінця війни був у концтаборі
1945 — два роки служив у Німеччині в Радянській армії; Олена виїхала до Франції, там одружилася з машиністом Іваном
1947 — у подружжя народився син Жак, за три роки — донька Надя, ще через шість — донька Шанталь
1950 — Дмитро працював на сепараторному пункті — приймав молоко; одружився у Дівичках з учителькою Марією
1951 — у них народився син Володя, за 9 років — донька Оля
1964 — відтоді й упродовж 32 років — комірник у радгоспі "Дніпро"; Олена відвідала село Дівички
1987 — помер Оленин чоловік Іван; у Франції влаштувалася в їдальню кухаркою, доти була домогосподаркою; за три роки вийшла на пенсію
2000 — померла дружина Дмитра Марія
2001 — Дмитро й Олена почала жити разом
В Олени було семеро братів і сестер, остання — Горпина — померла 2001-го. У Дмитра є молодші брат Михайло і сестра Варвара.
2 
1
Коментарі