Двері своєї квартири у Млинові 102-річний Степан Кузьмич відчиняє сам. Побачивши на порозі двох доньок, — Катерину, 74 роки, та молодшу Марію, 68 років, розцвітає в усмішці.
— Я вам, тату, гостю привела, — знайомить нас Катерина.
Квартира невеличка — кімната й кухня. Із меблів лише ліжко, шафа й кілька стільців. Зате на стінах багато фотографій — обидві дружини діда Степана і п"ятеро дітей. На видноті — листівка з селищної ради, в котрій Кузьмича вітають зі сторіччям.
Трохи повагавшись, господар вмощується на стільчику. Має молодший вигляд — років на 85.
— Татові вашому 102 роки минуло? — дивуюся, бо очікувала побачити немічного дідуся, підпертого подушками на ліжку.
— Батько народився 10 вересня 1904-го, — підтверджують доньки.
Степан Кузьмич ствердно киває.
— Тато трохи не чують — говоріть голосніше. А в усьому іншому він молодець. Онуків і правнуків діждав. Тільки жити ні з ким не хоче. Каже, що самому спокійніше, та й ліжко в нього м"якіше, — іронізують доньки. — Щодня навідуємося, їсти варимо, прибираємо. Правда, тату? — Катерина поправляє комірець батькової сорочки.
Степан Кирилович пильно прислухається до розмови.
— Катю, скажи, що я іще співаю! — вимагає.
— Співає, співає, — киває Катерина. — Тато гарний голос мають, раніше в церковному хорі співали.
Дід випростується на стільчику і затягує "Ще не вмерла України".
— Якось не так проспівав, — невдоволено вмовкає після першого куплету.
— Тато все життя на важких роботах у колгоспі. І столяром, і конюхом був, — каже Марія. — Ні хвилини на місці не міг всидіти.
Обережно на сходах, бо впадете
Катерина перебиває сестру:
— Так довго живе тому, що богобоязливий!
Вона йде до ліжка.
— Ось — образи, під подушкою — Євангеліє. Он зілля свячене. Годинами навколішки вистоює. І дуже багато молитов знає.
Дід Степан жваво повертає голову від однієї доньки до іншої.
На стільці — кілька релігійних книг і якісь списані ручкою папірці. Ліків не видно.
— Він таблетку ніколи не візьме, — махає рукою Катерина. — Каже, пий сама. Його ліки — бараболю кружальцями нарізати й обкласти голову. Або капустяний листок притулити на лоба.
— А що Степан Кирилович їсти полюбляють?
— Завжди має мед і часник, — переконує старша. — І страву рідку тричі на день їсть.
— Я хочу жити довго! — гукає дід Степан. — Тільки до лікаря треба піти, щоб вуха полікував. Якби чув — багато розповів би.
— Розкажіть, як від лікарів тікали, — сміється Катерина. — Одного разу пішов до Божого храму. Літо, спека страшенна. І знепритомнів там. Хтось побіг "швидку" викликати. Думали — все, дід помирає. Доки "швидка" приїхала, він піднявся і пішов собі, спираючись на ціпок, додому.
Доньки кажуть, що в свята батько ще полюбляє й сто грамів перцівки випити.
— Може, надвір вийдемо? — підхоплюється Катерина. — Побачите, як тато ходять. Ще й на вечорниці пішов би, — жартує.
Степан Кирилович бере ціпка і прудко йде до дверей. Доньки хочуть узяти під руки, але він пручається. Катерина гукає:
— Тату, не спішіть так! Обережно на сходах, бо впадете.
Як тільки Степан Кирилович переступає поріг під"їзду, з вікон визирають сусідки. Одна цікавиться, чого це сьогодні Степан не усміхається.
— Вони маму пережили, — розповідає Катерина. — Померла, бідолашна, у 50 років. Батько вдруге одружився і нову дружину теж пережив. А жінок він любить. І вони його досі зачіпають.
Переказують, що прадід Степана Кириловича не дожив кілька місяців до 120 років.
1904 — народився в селі Голуби на Рівненщині
1923 — одружився з Варварою
1939 — почав працювати у місцевому колгоспі
1943 — служба в 13-му стрілецькому полку в Алмати
1932—1948 — народилося п"ятеро дітей
1967 — одружився з Надією
2004 — відсвяткував сто років
2 
1
Коментарі