83-річна Ганна Зимня-Машкова — національна героїня Татарстану. Народилася вона в Казахстані. По війні п"ять років жила з чоловіком Федором у Берліні, а тоді вони переїхали до Рівного. Зараз пані Ганна мешкає сама, в однокімнатній хрущовці.
— Дайте я хоч зачешуся! — бабця похапцем шукає у шухляді помаду, олівець для очей і ховається у кухні. За кілька хвилин з"являється "при параді": замість сірого халатика — чорний жакет із 24 орденами та медалями. Однією ногою під шафою намацує черевичок на високому підборі.
— Жінка повинна носити підбори, — пояснює. — Навіть на війні. Якось до нашого шпиталю привезли п"ять пар модельних трофейних черевиків — чи італійських, чи німецьких. Доти я таких ще не бачила. І всі — 34-го розміру: якраз на мої ніжки. До перемоги всі зносила.
Пані Ганна дістає для нас з-під шафи дві пари старих чоловічих капців. Потім біжить у кімнату застеляти ліжко.
— Щойно від мене пішов чоловік, — дивиться лукаво. — Лікар приходив: я трохи прихворіла.
У кімнаті, на застеленому білою скатертиною столі, — почата пляшка горілки, фотографії, дешеве біле вино "Золота осінь" і три келихи.
— Вип"єте за моє здоров"я, — пані Ганна розмовляє російською. — Але говоріть голосніше, бо після контузії я погано чую. Мені влучило в голову, коли витягала з поля бою пораненого хлопця. Лопнула барабанна перетинка, — каже голосно.
На стінах висять чорно-білі фотографії її чоловіка, двох синів-випускників і вже дорослої онуки Вікторії. Крізь прозоре скло шафи видно радянський прапор. На світлині біля дверей пані Ганні потискає руку президент Татарстану Мінтімер Шаймієв.
Вона дістає із шафи книгу в бордовій обкладинці.
— Це мені Шаймієв подарував, із автографом, — хвалиться. — Їздила в Татарстан на 50-річчя Перемоги. Оголосили мене національною героїнею, — розставляє тарілки на столі. — Шаймієв і в щічку цілував, і руку тиснув! Це було в оперному театрі. Всі встали, аплодували. Президент пропонував мені лишитися, обіцяв трикімнатну квартиру і велику пенсію. Тут мене так не люблять, але ж у цій землі лежать мої синочки.
Розливаючи вино, провадить далі:
— Буває, до мене бабусі в гості заходять. Підметуть, склянку води подадуть. Сто разів мою історію уже чули, а все одно слухають. Маршала Жукова, роднєнького, бачила раз. Після бою до нашого шпиталю потрапив полковник з пораненою ногою. У мої обов"язки входило проводити політінформацію. Доки перев"язувала йому ногу, розговорилися. А за кілька годин прийшли якісь офіцери, скомандували: "Негайно в штаб!". Я перелякалася, але в штабі сказали, що маю відвезти від полковника пакет Георгію Жукову. Мене посадили в автомобіль і під конвоєм довезли до самого кордону з Німеччиною.
Прабабця мого чоловіка була родичкою Шевченка
Побачила його в польовому штабі. Мовчки простягла пакет. Жуков то на мене гляне, то на пакет. А тоді схопив за руку й потягнув у кабінет. Посадив на стілець, а сам здирає обгортку. Прочитав, одразу повеселішав. Пішов углиб кімнати і повернувся з "Червоною зіркою" для мене, — сміючись, показує на лацкані зірочку. — Такий радий був! Каже, проси, що хочеш. Я й попросилася на передову. Він глянув, наче у мене не всі вдома. Каже: "Малєнькая, да ты при своем уме? Тебе что, жить надоело?". Але наказ підписав. Перевели медсестрою у 1050-й полк, і першого ж дня мене там контузило.
Вона біжить на кухню по гірчицю і стопки. Каже, що хоче випити за Жукова по-солдатськи. Пояснює, що у 18 років просилася на війну, але з неї лише посміялись: "Іди до мамки..." А так потрапила у Казанський військовий шпиталь, з яким дійшла до Берліна.
Виймає з шафи книжку. Показує фотографію Рейхстагу, на стіні якого розписувалися радянські воїни.
— Ось мій підпис — Машкова, це моє дівоче прізвище. Я розписалася внизу, бо мала була. Чоловіки ставали один одному на плечі, а я побоялася, що побачать мої панталони під спідницею.
З чоловіком — Федором — теж познайомилася у Берліні, — веде далі. — Був тяжко поранений у живіт. Федір ревнивий був. Я доглядала пораненого німця. Здається, його звали Ганс. Він подарував мені на пам"ять дамський браунінг. Федір потім розібрав той пістолет і викинув у вікно.
Пані Ганна підводить мене до серванта. На шафі між фотографіями її синів — Валерія і Олександра — портрет молодого Тараса Шевченка. Обережно дістає знімки і довго тримає їх у руках.
— Прабабця мого чоловіка була двоюрідною сестрою Шевченка. Бачите, які вони схожі — мої хлопці й Тарас? І брови, й очі. Олександр опромінився в 1986 році на ЧАЕС. Помер від променевої хвороби, а Валерій — від раку, — розмазує по щоці сльози. — Нікого в мене не лишилося. Тільки онука Вікторія. Працює вчителькою на сході України, їй самій допомога потрібна. З кожної пенсії висилаю їй двісті гривень.
1923 — у Казані народилася Ганна Машкова
1941 — закінчила медучилище, працювала в шпиталі
1945 — зустріч із маршалом Жуковим
1945 — одружилася з артилеристом Федором Зимнім; після війни п"ять років вони жили в Німеччині
1947 — народився син Валерій
1950 — переїхали до Рівного, була медсестрою в "обкомівській" лікарні
1952 — народився син Олександр
1986 — помер Олександр від променевої хвороби
1995 — отримала нагороду від президента Татарстану
1996 — помер Валерій від раку
2001 — чоловік помер від інсульту
2 
1
Коментарі