Пізня московська осінь наближає повітря до нуля, а він — у самому кітелі. Каже, не холодно, загартований. Якщо вдягнути шинель, не буде видно зірки Героя Радянського Союзу, дарма, що витертої, і погонів генералісимуса. Хоча й без них на Сталіна він схожий. Особливо, коли мовчки палить люльку, яку набиває тютюном з розламаної цигарки "Честерфілд".
У жилах 71-річного Закіра Мамедова тече азербайджансько-грузинська кров. Він виріс у місті Гянджа, яке за радянських часів називали Кіровабадом. Працював автомеханіком. На свої "жигулі" заробив після п"ятдесяти — коли підняв на ноги п"ятьох дітей. Уже тоді його справжнє ім"я пам"ятали тільки родичі, сусіди та касир автопарку. Всі решта знали Мамедова як Сталіна.
Десь на початку 1970-х перукар підстриг йому чуприну і вуса, вже побиті білим, і сказав: якщо до них додати люльку, буде точно, як Сталін. Того ж дня Закір купив люльку, і вже за місяць "Сталін!" йому услід кричала навіть дітвора, яка вождя ніколи й не бачила.
Слава двійника закріпилася настільки, що подивитися на автомеханіка Мамедова приїздило навіть республіканське начальство. Ця ж слава допомогла йому вберегти старшого сина Михайла від в"язниці.
1993-го на сімейних "жигулях" син віз із Баку матір з тіткою і на швидкості врізався у трактор. Трактористом виявився родич районного керівника. Винним у аварії визнали Михайла. Йому дали п"ять років. Однак Закір домігся перегляду справи, і сина виправдали. Адвокат тоді сказав, що повторно розглянути справу погодилися, лише коли стало відомо, що батько Михайла — Мамедов-Сталін. Дружина Закіра у тій аварії не вижила.
Сталин всегда говорил, что нужно понижать цены
— Я еще не нашел подходящей женщины. Было уже три — все пьют, — жаліється Закір на своїх наречених.
Син після суду подався до Москви. Зараз має там власну квартиру, куди забрав і батька.
Нашу розмову перебиває молода жінка. Представляється Катею і пропонує вождеві підзаробити.
— Я из "Мосфильма", — каже жінка. — Завтра у одного депутата — он, наверное, скоро станет мэром — день рождения. Его нужно поздравить. Я уже договорилась с одним Сталиным за двести долларов. Может, вы за меньше согласитесь?
Закір повільно приймає люльку від рота і так само повільно відповідає:
— Сталин всегда говорил, что нужно понижать цены.
Під Катине щебетання цю фразу Закір повторює тричі. Зрештою на запитання "А сколько?" з легкою усмішкою шепче жінці щось на вухо і та киває: згідна.
Від метро "Охотный ряд" підходять колеги Закіра — Маркс і Ленін. Гріються гарячою кавою з термоса. Вони знаються ще з початку 1990-х, коли їх у Петербурзі вперше зібрали на фестиваль двійників. Тепер з цього живуть. Сфотографуватися з вождем — 100 рублів, а це 20 гривень. У будень по парі тисяч заробляють.
— А вы не знаете, как мне найти Гитлера? — запитує Катя.
— Не знаю, редко бывает, — відповідає Закір. — Здесь его гоняют.
Ми розмовляємо під пам"ятником Жукову. Маршал стоїть у стременах, а під ногами його коня — фашистські штандарти. Двійникові Гітлера тут, за сто метрів від Красної площі, справді важко підробляти.
Набігла чергова групка туристів. Клацають фотоапаратами, розраховуються з вождями і прямують до входу в Олександрівський сад. Там, як і за радянських часів, формують чергу до мумії Леніна. Хоча це задоволення і дармове, охочих усього два-три десятки.
2 
1
Коментарі