Жертвоприношення

 

Павлина Дегермеджі, 42 роки, доводила мені, що греки Приазов"я — православні. Я потрапив на дивне свято в їхньому селі Малоянісоль, що на півдні Донеччини. Там на головному сільському майдані — перед школою — біля вогнища греки приносили в жертву тварин.

Цей край називається Лукомор"ям, і села тут майже всі грецькі. Румеїв та урумів, нащадків античних колоністів, з Криму в Приазов"я насильно переселила ще Катерина ІІ, щоб розділити донських і запорозьких козаків. Було зовсім темно, коли я потрапив на сільське свято — Панаїр. Там і познайомився з цією жінкою. На ній була біла болонієва куртка і світлі брюки. Павлина керувала всім. Казала кожному, хто, що і коли має різати. Спонукала трьох музик співати веселіше.

Потім мене, не зовсім тверезого, повела до себе й посадила перед бабусею, яка мотала клубок. Я мав тримати нитку на ліктях. Бабуся щось розповідала по-грецьки, мабуть, міфи. І довго, аж задрімала. По-українськи не розуміла.

— Ви різали кролів, півнів, ягнят і кіз, — звернувся до Павлини за роз"ясненнями.

— Кожен двір раз на рік приносить жертву, — пояснила вона.

Того вечора Павлина принесла в жертву кроля

— Навіщо?

— Не за гріх, а з радості. У греків так завжди було.

— І справді, — пригадую підручник з історії стародавнього світу, — в Елладі не вмилостивлювали богів, а віддячували їм. А що робите з цими жертвами, спалюєте?

— Смажимо чір-чір — чебуреки — і їмо їх. Свято красиве, погодься. Стільки музики, танців!

Павлина Дегермеджі працює в районному відділі культури, у Володарську. Щодня з села їздить на роботу автобусом.

Живе з бабусею і сином, який не приїхав на Панаїр із Донецька: він студент. Чоловіка нема, а де дівся — не захотіла розказати. Того вечора Павлина принесла в жертву кроля.

Вони танцювали сиртакі — стримано і дуже елегантно

— Не знаю жодного села від Бердянська до Маріуполя, де б раз на рік жертву не приносили. У нас, у Малоянісолі — сьогодні, в Бугасі — на Марії, у Залевасі — на Дмитрія.

Я пригадав, як красиво цей люд веселився. Вони танцювали сиртакі — стримано і дуже елегантно. Вишукані, впевнені, цивілізовані греки, найдавніша національна громада України.

— Донедавна люди їздили з села на роботу до Володарська чи Маріуполя. А після незалежності — більше до Греції. Мову вчать у кожній хаті. Молодь майже вся там. Та й ті, що тут, громадянство грецьке давно мають.

— Чому ж не виїжджають? Адже матеріальне становище в "метрополії" краще?

— Не люблять вони чужих. Ми для них — претенденти на робочі місця. Греція не гумова, аби всіх умістити — там так кажуть.

Хата Павлини звичайна як для українських сіл: строкаті хідники, побілена піч, лавки, накриті такими ж строкатими хідниками, відро з водою на стільчику, кіт у бабусі під боком.

— Їсти будеш? Ні? — запитала вона. — Я зранку побіжу на автобус, о шостій. Тобі залишила чір-чір з кроля на підвіконні в кухні — поснідаєш.

Бабуся спала з клубочком у руках і котом на колінах

Мені постелили у третій, найдальшій, кімнаті. Хата, як Павлина пояснила, збудована на грецький манер: коридору нема, а кімнати чергуються одна за одною. Вони великі, в них пахне м"ятою та липою, які сушаться на шафах.

— Якби не знав, що жертви приносите, не відрізнив би ваше село від інших українських, — сказав я, коли повернувся до кухні, щоб побажати на добраніч.

Бабуся так і спала — з клубочком у руках і котом на колінах.

— У Греції в селах обряд Панаїру також зберігся. Якщо двір не дотримується традиції, священик невдоволений. Я була там — у відпустку їздила з сином, апельсини збирали.

×