— 6 червня о сьомій ранку щороку виходимо до фонтанів пити каву. Маємо таку маленьку сімейну традицію. З цього місця розпочалося наше життя у Вінниці. Тут опинилися без речей і без знайомих. Мали час до сьомої вечора, щоб знайти житло, — розповідає Вадим Мукомол, 44 роки.
Два роки тому переїхав у Вінницю з дружиною 38-річною Ольгою і донькою 13-річною Софією з Сіверськодонецька на Луганщині.
— Виїжджали без речей. Їх забрав знайомий, який мав дозвіл перетинати блокпости. Прикрив наші сумки своїм товаром.
Винайняли квартиру.
— Місяць не розпаковували речі. То була квартира-студія для студентів: мало меблів і місця, — згадує Вадим. — Донька перший тиждень не могла ні з ким знайомитися. Більшість дітей — україномовні, Софія комплексувала. Та в школі швидко адаптувалася.
Дружина перший тиждень плакала в подушку і говорила: "Забери мене звідси". А потім у нас почався культурний шок. Ми були одні з перших переселенців. Два тижні не вилазили з кав'ярень. З нами всі хотіли познайомитися, допомогти, поспілкуватися. Нас запросили до громадської роботи. Щоб подолати мовний бар'єр, півроку з дружиною ходили на курси української.
За квартиру потрібно було платити 4 тисячі гривень щомісяця. Державних виплат не вистачало.
— На Луганщині займалися проектами, пов'язаними з інтернетом, — продовжує Вадим. — Ольга пробувала себе від ріелтора до менеджера з реклами в журналі. Потім знайшла роботу адміністратора магазину чоловічого одягу. Я продовжую просувати свої проекти. Пов'язані із ІТ-технологіями та будівельною сферою.
Найголовніше — інтегруватися на новому місці. Переселенці мають обговорювати проблеми, шукати виходу. Бо в мене залишилося відчуття, що я втратив домівку через байдужість. Люди думали — все розсмокчеться. Всі мовчали. Якби згуртувалися і вийшли, як у Харкові чи Одесі, Донбас ми не втратили б.
Я себе знайшов у громадській роботі. З'явилися друзі й однодумці. Зараз відвойовуємо заплаву Вишенського озера, яку забудовують. Хочемо добитися, аби переселенцям надали право голосувати на виборах і обирати хоча б керівництво місцевого рівня в тій громаді, де вони проживають.
У Сіверськодонецьку живе мама й сестра. Ми тільки тепер порозумілися в питаннях Майдану та АТО. Цього літа навідали родичів, — додає Вадим Мукомол. — А батько виїхав на Хмельниччину через тиждень після нас. Має поні, катає на них дітей. Планує відкрити ферму.
Рідня дружини виїхала в Москву, там купили квартиру.
Ми впевнені, що зробили правильний вибір. На Донбас повертатися не плануємо, навіть якщо там закінчиться війна.
2 
1
Коментарі