— У часи Радянського Союзу таких, як я, ховали: сиди в домі й не висовуйся. На вулиці люди або не реагують на мене, або ставляться агресивно. Хочу зламати цей стереотип, — каже 24-річний Анатолій ТИМЧУК. Народився з тяжкою формою ДЦП. Має статус сироти. Майже рік добивається житла, що передбачено законом.
З Анатолієм Тимчуком зустрічаємося неподалік столичного Палацу спорту. Він живе на території національного парку "Межигір'я" поблизу Києва. Туди його тимчасово поселили волонтери. Однією рукою чоловік спирається на сіру милицю. Через невисокий зріст йому доводиться підтягнутися, щоб сісти на пластиковий стілець біля магазину.
— У місто вибираюся тільки за нагальних справ, — розповідає Тимчук. — Громадським транспортом майже не користуюся. У метро їздив чотири рази. Коли упав на ескалаторі, попросив людей допомогти піднятися. Ніхто не відреагував. Після того в підземку не спускаюся.
Тимчук народився у селі Смолдирів Баранівського району на Житомирщині. Звідти його відправили в Будинок дитини в Новоград-Волинському.
— У 19 років матір Толі захворіла на шизофренію. Стала агресивна, не контролювала себе, — говорить баба 78-річна Ганна Степанівна. — За три роки донька почала сильно плакати. Розповіла, що вагітна. Попросила не вбивати дитини. Коли народила, мені показали хлопчика. Ніжки були нерухомі й покручені. Його здала в Будинок дитини, а доньку — у психлікарню, бо її стан різко погіршився. Приїхала додому і сіла плакати.
Після пологів матір Анатолія позбавили батьківських прав. У Будинку дитини він прожив вісім років.
— Лікарі пояснили, що мої патології — наслідок сильних антибіотиків, що приймала мама під час вагітності. Однак іншого виходу в неї не було. Ходити не міг. Зріст зупинився на 124 сантиметрах. Міг би бути вищий, якби до 9 місяців ввели спеціальний препарат. Але такого в Будинку дитини не було, — продовжує Тимчук. — Потім мене відправили до школи-інтернату в селі Потіївка на Житомирщині. Там навчали самостійно доглядати за собою — одягатися, митися, прибирати. Казали: "Тобі ніхто не допоможе, крім самого себе".
У першому класі зробили операцію на ногах. Зміг сам пересуватися на ходунках. Потім дали милиці. Одну я залишив і досі нею користуюся. Вона у мене за третю руку і ногу. Спираюся на неї, бо сам можу пройти лише кілька кроків, потім стає важко. Дістаю нею вимикачі світла, що розташовані високо, відкручую крани. Нею також мию голову, бо руками не дотягуюся до маківки.
У 18 років Анатолія зі школи направили в будинок для літніх.
— Там була нестерпна атмосфера. Постійний неприємний запах. Зі мною у кімнаті жив чоловік, який ходив у туалет під себе. Персонал добре до мене ставився. Однак тиснули морально правила — не можна було виходити за територію. Стосунки там не побудуєш.
Після неодноразових звернень до керівництва інтернату чоловікові дали можливість продовжити навчання. Він вступив у Житомирське вище професійне училище-інтернат для людей з інвалідністю.
— З училища торік випустився, — говорить Анатолій Тимчук. — Маю спеціальність оператора комп'ютерного набору й секретаря керівника. Хотів розвиватися далі, тому закінчив курси СММ-менеджера, щоб працювати з соціальними мережами.
Проблеми виникли, коли мене виписали з гуртожитку. Власний куток я так і не отримав, хоч за законом маю на це право. Чиновники в Житомирі відсилали за місцем народження. Опіку наді мною бабуся оформити не може, бо вже доглядає за моєю матір'ю. Я на неї за це не ображаюся. Вона часто мене провідувала в інтернаті, потім в училищі. Двічі привозила маму. Її теж люблю. Коли була у спокійному стані, вона про мене розпитувала. Ходила в ліс збирати ягоди, які потім бабуся мені привозила.
Тепер в Анатолія Тимчука немає прописки. Без неї він не може отримувати соціальну допомогу.
— Восени переїхав до Києва. На роботу взяли в Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства. Вів у "Фейсбуку" сторінку одного з їхніх проектів. Узимку був на конференції, де виступав тодішній президент Петро Порошенко. Обіцяв мені допомогти, однак про мене швидко забули. Коли розмістив про це пост, із роботи мене звільнили.
У Київській адміністрації тільки посміялися на мою заяву щодо житла. Поселитися в Межигір'ї допомогли волонтери. Та прописати тут не можуть. Тож навіть на 2200 гривень, які раніше отримував за інвалідність, розраховувати не можу. Одяг не купую. Їсти раз на день мені приносить небайдужа людина. Тепер шукаю роботу й далі оббиватиму пороги чиновників.
Щоб допомогти Анатолієві Тимчуку, можна перерахувати гроші на його картку: Приватбанк 4149 4991 0439 3762 (отримувач — Тимчук Анатолій Іванович).
4 
35413
Коментарі