54-річний Анатолій Бишенко з Кременчука на Полтавщині просить у місцевої влади 5 млн грн на будівництво музею авіації. Експонати чоловік збирає останні 10 років.

Анатолій з дружиною Вікторією мешкають у трикімнатній квартирі в багатоповерхівці поряд із залізничним вокзалом. Доньки Аліса, Ганна та Марія живуть окремо. Старша — заміжня, мешкає у столиці, дві молодші навчаються у вузах.

Біля дивана купа каміння.

— Це баловство. Друзі з подорожей привозять. Я малюю прапор країни, з котрої камінь, підписую. Є камінець з екватора, — показує. — Горджуся тим, що, коли на Камчатці в повітряних військах служив, через усю країну потягом проїхав. Узагалі, все життя хотів льотчиком бути, але не склалося, — підсуває до себе чашку кави, котру принесла дружина. Дістає цигарку.

— Мій батько Микола Бишенко фронт пройшов. Усе життя працював на заводі. Мама трагічно загинула, коли мені шість років було. Батько вдруге одружився. Нас троє росло з мачухою. Коли я вступав, конкурс був 16–17 чоловік на місце. Твір не написав — от і не поступив. Потім одружився. Було не до авіації.

Господар ставить касету. Дивимося запис програми, в котрій Анатолій розповідає про ідею створити в Кременчуці музей історії авіації.

— Назбирав понад тисячу експонатів, — хвалиться.

Колекція літаків на скляних стелажах уздовж стін. А військову форму вивіз до друзів у літню кухню та гараж.

— Щоб не псувати жінці нерви, — пояснює.

— Я хіба щось кажу? — стенає плечима Вікторія з порогу кімнати. — Якщо не переходиш межі — до всього добре ставлюся.

— У мене є шинель американського солдата з авіабази, що в часи війни була в Полтаві, форма командира пілотажної групи "Українські соколи", форма Миколи Баластріка — однокурсника Кожедуба, англійських льотчиків, форма тридцятих років. Сто двадцять комплектів, — продовжує Анатолій. І хвалиться: — Я сам налітав 3 години 10 хвилин.

15 років Бишенко працював у колонії з важкими підлітками. Майором 1994-го вийшов на пенсію. Якийсь час у приватному бізнесі був найманим працівником. Потім став заступником міського голови.

— Не надовго, — усміхається. — Ми на президентських виборах Кучму не підтримали. Нашу команду всю "зарубали". Зробили корупціонерами. Штраф уліпили.

Бишенко каже, що чиновником бути не для нього. Згадує:

— Жіночка на прийомі розплакалася, каже, що синові треба на операцію. Мовчки дістав 200 гривень з кишені.

Створенням музею займається два останніх роки.  Хоче, щоб він був площею в півтори тисячі квадратних метрів у центрі Кременчука — в Придніпровському парку.

— Я отримав лист із Міністерства оборони про згоду передати списану військову техніку. Більш ніж десять літаків. Я взяв на себе непосильний вантаж, але відступати не можу, — дістає ще одну цигарку. — Мій прадід був чистокровним циганом. А цигани — дуже вмілі попрошайки, — голосно сміється. — Собі просити не можу, а для міста — будь ласка. Я хочу, щоб музей був власністю міста.

Виходимо з квартири. Анатолій бере з собою таксу Льольку. Надворі показує клумбу. Каже, що любить висаджувати квіти. На клумбу витратив 400 гривень.

— А чим займатися? — запитує. — Я — пенсіонер. Торік на дачі помідори посадив, огірки, а потім роздавав усім — багато вродило.

1952, 14 жовтня — Анатолій Бишенко народився в місті Кременчук Полтавської області
1970 — забрали в армію, служив на Камчатці у повітряних військах
1974–1994 — служба в органах Міністерства внутрішніх справ
1982 — стали жити з Вікторією у цивільному шлюбі
1999 — провів реконструкцію виставкової зали Кременчуцького краєзнавчого музею
1999–2001 — організовував авіашоу в Кременчуці
2005 — організував виставку авіаційних експонатів "Небо війни"
Донькам Алісі — 34 роки, Ганні — 19, Марії — 18

×