У Миргороді на Полтавщині пом'янули 87-річного Федора Піддубняка. Він засновник місцевого товариства "Милосердя та здоров'я", створив гуманітарну аптеку, де безкоштовно за рецептом видавали ліки незабезпеченим. Організував безкоштовні щоденні обіди для одиноких.
7 червня Федір Піддубняк загинув під колесами легковика біля свого будинку. Поховали чоловіка 10 червня на околиці Миргорода, біля каплиці, яку за його ініціативи звели на пожертви. На похорон зібралися до 200 осіб. Труну несли до центральної вулиці Миргорода.
Поминальний обід організували в кафе "Зелений сад" у Миргороді. Люди збираються на 16.00.
— Мабуть, Бог рішив забрати його до себе, раз уготовив таку смерть, — перешіптуються між собою дві жінки. — Федір Уласович збирався в жовтні відвідати Афонські землі й там молитися, хотів прожити до 100 років. Планував створити музей милосердя та відкрити недільні школи.
Біля входу в кафе на столі стоїть портрет померлого, перев'язаний чорною стрічкою. Перед ним горить свічка. Священик читає молитву за упокій душі. Люди заходять і сідають за стіл. Подають борщ.
— Він за своє життя відмучився, — стиха говорить літня жінка. — 17-літнім вивезли в Німеччину на роботу. Працював у бауера. Там із земляком із Полтави та поляком організували групу, що допомагала військовополоненим, бо табір був поряд. Прокопали лаз і ним передавали харчі. Не раз допомагали людям тікати з того табору. Але їх самих поліція спіймала та відправила в концтабір.
— Люба, ти краще розкажи, як він зцілився, — просить чоловік за столом навпроти.
— Із того концтабору його визволили радянські війська, — продовжує жінка. — А Федір Уласович добре знав німецьку мову. От його і взяли на передову. Неподалік розірвалася міна. Йому розворотило ногу. Лежав, не міг поворушитися і говорити. Проходили санітари, дивилися, хто поранений. Його порахували мертвим і пішли далі. Почав молитися: "Боже, я так хочу жити, скільки справ добрих міг би зробити". Один фельдшер повернувся до вбитих. Підійшов до Федора й почав щупати пульс. Забрали хлопця в госпіталь. Поклали в палату, хотіли відрізати ногу, бо йшла кров і гноїлася. Федір Уласович положив на ногу Святе Письмо і став молитися. Кров перестала йти, і рана швидко зарубцювалася.
До людей підходить донька покійного Тамара Новаковська, 58 років. Припрошує частуватися стравами. Вона єдина дитина Федора Піддубняка від його першого шлюбу. Із Марією познайомився 1953-го в Жидачеві на Львівщині. Там вона працювала зубним лікарем. Разом переїхали до Дніпродзержинська. 1970-го розлучилися. За рік зійшовся з миргородкою Маєю Петрівною. Друга дружина 1997-го померла від раку. Хворіла п'ять років.
— Федора Піддубняка знаю із 1974-го, — каже чоловік за столом. На очі набігають сльози. — Я тяжко захворів. Він прийшов, узяв за руку і каже: "Не бійся нічого, у тебе все буде добре".
Мав город біля будинку. Майже все, що вирощував, роздавав людям. Харчувався за своєю системою. Казав, їжу треба споживати лише свіжозварену. Якщо 3 години борщ постоїть — його їсти не можна.
— Це людина, котра в наш час для багатьох виглядала странно, — говорить Варвара Красовська. — Пройшов через концлагер, війну і залишився добрим чоловіком.
Відколи приїхав у Миргород, оббив не один поріг, щоб добитися відкриття Успенської церкви. Коли на пенсію пішов, десяту частину віддавав на потреби нужденним.
3 
1
Коментарі