Натурщик Григорій Будницький, 58 років, чекає нас у коридорі академії мистецтв, біля мармурових скульптур. Він у чорному пальті, картатій сорочці, тільнику й темних штанах.
— Що ж ви вчора не прийшли, ми чекали із "Київським" тортом, — киває він на двох мовчазних натурщиків, які сидять під стіною на лаві. Потім веде нас у захаращену майстерню на останньому поверсі.
— У цій кімнаті працював Боря Краснов, — каже. — Ще студентом був, а вже зарослий ходив, — Григорій тре рукою неголене підборіддя.
Майстерню заливає світло. Студентка в східному халаті поверх джинсів готує каву, решта двоє курять. Ми сідаємо на дерев"яні табуретки в кінці кімнати.
У вас яскравий типаж... Ви в Україні народилися?
— У роду були поляки, євреї, українці... — усміхається він. — А народився в Києві, на Подолі. У нас була квартира на вулиці Хорива. Не люблю туди приходити — це нагадує мені дитинство.
Дружина Поліна — вилита копія Валентини Теличкіної
Квартиру продали?
— Сестра Белла, поки я жив у Росії... Потім вона поїхала на ПМП в Німеччину, — він перебирає рукою монети у кишені пальта. — Я повернувся в Київ недавно. 20 років жив у Вологодській області. Працював термістом на теплових станціях. Об"їздив Латвію, Литву, Естонію. Хотів оформити російське громадянство, але не було реєстрації в паспорті. Там лишилася дружина Поліна — вилита копія Валентини Теличкіної. Якось у потязі випала її фотографія. Сусід глянув і питає: "Теличкіна подобається?". А я йому: "Це моя жінка". Не повірив.
А як ви познайомилися?
— У подільській квартирі. Вона кілька років наймала у нас кімнату. А потім поїхала до тітки в Мурманськ, звідти — у Вологду. Запросила мене в гості. Приїхав з "Київським тортом", — каже він удавано байдуже і прикушує нижню губу. — Дві доби віз!.. Та що тепер розповідати... я туди не повернуся. Дітей у нас нема...
Як стали натурщиком?
— Де тільки не працював! Складав трансформатори на заводі "Маяк". В оперному підробляв вечорами — зав"язував очі Спартакові. Головне — встигнути. Там мені й порадили піти в художню академію натурщиком.
Григорій дивиться на годинник.
За годину позування оголеним платять 10 гривень
— У мене пара скоро, — підводиться. — За годину позування оголеним платять 10 гривень. Одягнутим — трохи менше. — Він неквапно рушає. — Якщо добре покрутитися, більше тисячі на місяць набігає. Мало? — він несподівано зупинився і подивився в очі. — Але це краще, ніж за ті самі гроші працювати в крамниці по 12 годин.
Біля майстерні з"ясувалося, що жоден студент на пару не прийшов. Гриша просидів усе заняття під дверима.
— Їх можна зрозуміти — 28 градусів...
Як ви позуєте в холодній аудиторії?
— У нас є обігрівачі. Була пара, чи ні — мені завжди справно платять, — він хитро всміхається.
Подобається, як вас малюють?
— Не завжди, але я не втручаюся. Приймаю чужі правила.
Мимо нас пробіг хлопець у дублянці.
— Ігоре, ходи сюди, — ловить його за руку Гриша, а мені підморгує. — Він мене найкраще малює. Таке помічає...
Хлопець кидає привітання і біжить далі.
— Талановитий, — натурщик проводжає його поглядом.
У вас тут багато друзів?
— Більше знайомих, — кладе рябу синтетичну сумку на підвіконня Гриша. — Колись я дружив із Сашею Ковалеровим із "Республіки Шкід". Прочитав недавно, що він уже 15 років не п"є. Щось важко мені в це повірити! Знайомий я із тим, що Майстра зіграв. Забув прізвище, — він клацає в повітрі пальцями і несподівано викрикує, — з Голібіним.
Ви й у кіно знімалися?
— У другорядних ролях. — Гриша дивиться на мене з підозрою. — Коли розповідаю, друзі не вірять. Якось їхав з одним у метро. Бачу — Лесь Сердюк сидить. Сказав, що знайомий, а він — давай сміятися. Я підійшов до Сердюка, сів поруч і сказав: "Привіт, Лесю!".
А з ним де грали?
— У фільмі "Вавілон ХХ" Миколайчука... Я там селянина грав. — Він задумався. — Ще Богдана Ступку знаю. Але не спілкуюся. Не в такому я стані, — показує на старе пальто. — Зустрічав його на вулиці, це давно було — у нього ще Остап маленький бігав. Богдан хороший актор. Він грає — з гальорки видно, як у нього сльози навертаються.
Підморгнув касирці, і вона пропустила
Хотіли зіграти велику роль?
— Мені пропонували, але комедійні, і я відмовлявся. Зараз — жалкую, — Гриша кладе ногу на ногу.
А коли востаннє ходили в театр?
— Давно. Якби були гроші, пішов би у Франка і в оперу. — Він поправляє кучеряве волосся. — Колись спеціально їздив із Прибалтики в Москву — на концерти Караклаїч і Мірей Матьє. А сім років тому без квитка потрапив на концерт Патрисії Каас.
Це ж як?
— Підморгнув касирці, і вона пропустила, — сміється.
Де ви живете?
— У Пущі, у знайомого. Я з ним у благодійному центрі зустрівся. А доти ночував у підвалах, — він згорбився. — Якось о пів на дванадцяту ночі опинився в магазині і зустрів там бомжа — як сам. Він покликав мене в "битовку". Там було тепліше, ніж на вулиці, але темінь, пил, цемент... — кривиться. — Потім у нас телевізор за 150 гривень з"явився і обігрівач водяний. Всьо било, как в лучших домах!
А гроші де брали?
— Де прийдеться! — потирає долоні. — Наприклад, таскали з другом одного п"яного на третій поверх. Важкий був, — зітхає співрозмовник. — Його жінка заплатила п"ять гривень... Ще робив контрольні студентам. Я володію англійською. Перекладав їм за ніч Драйзера. Давали 50 рублів.
Якби мали гроші, на що витратили б?
— Поїхав би в Америку. Закрив би на когось гостьову візу, а сам працював би вантажником у порту. Мені розповідали, що там можна за кілька місяців три тисячі доларів заробити! — вигукує із запалом. — У Нью-Джерсі в мене троюрідна сестра. Я навіть сюрприз підготував — фото її батьків у день, коли виїжджають з України. Старе таке... — Гриша замовк.
1 
1
Коментарі