82-річного Володимира Мельника в селі Слобода-Шаргородська Шаргородського району Вінниччини називають Мересьєвим. Йому, як і героєві "Повісті про справжню людину" Бориса Полєвого, відірвало ноги на війні.
— Проходьте-проходьте, — Володимир Філімонович запрошує до хати. Голосно гупає протезами по дерев"яній долівці веранди. Килимки у світлиці приглушують його кроки.
До армії Мельника мобілізували 1944-го. Служив у 563-му винищувальному протитанковому полку, наводив 76-міліметрову гармату.
— В артилеристів багато значить швидкість реакції, життя вимірюється долею секунди. Заґавився — розіб"ють гармату вщент. У мене так розбило чотири гармати.
Володимир Мельник втратив ноги 6 травня 1945-го, за три дні до Перемоги.
— Наш полк пробивав піхоті дорогу в Бреслау. Три місяці штурмували цю фортецю. Тільки я відійшов на 5 метрів, як підірвався на фугасі. Згарячу кинувся бігти. Але встану — і падаю, встану — і падаю. Не поняв зразу, що ніг нема, разом із чобітьми взривною волною відрізало на рівні халяв. А на фронті найстрашніше — залишитися без рук, ніг чи очей. Між солдатами була негласна угода: як таке станеться — добити. Вирішив застрелитися. У матері десятеро дітей, я — найстарший — нахлєбніком прийду? Дістав пістолет, звів затвор, а сили немає вже, бо ж кров фонтаном б"є. Лежу в озимині, як п"яний. Дивлюся в небо і прощаюся зі світом. Братів, сестер, маму згадав. Потім приклав пістолет до виска, почав рахувати. На сім пістолет відкинуло вбік. Десь узявся зв"язківець, тягнув телефонну лінію і якось зачепив мою руку дротом. Потім надбігли мої хлопці, давай бинтувати — і в медсанбат. Лампочка в операційній видалася меншою за сірникову голівку. Клапті на ногах пообрізали ножицями.
Лікували Мельника у вісьмох шпиталях. Із Німеччини перевезли до Польщі, потім до Угорщини, Румунії, згодом — до Харкова.
Німці тебе покалічили, а ти їм пам"ятник ставиш
— Чотири рази хотів піти з життя. Ще раз стрілявся невдало. Потім труївся: напився снотворного, тиждень був непритомний — і знов не судьба. Кидався з четвертого поверху — медсестра вхопила за сорочку. Мені так стидно стало. У Харкові якраз створили протезний завод. Із товаришем по нещастю мало не щодня штурмували директора. Пробивалися у його кабінет, чіплялися руками за стіл: "Зробіть нам хоть по одному протезу, щоби було на що обіпертися!". Директор здався. 1946-го я повернувся додому на протезах.
На Зелені свята 1952 року Володимир Мельник одружився. Дружина Ольга Антонівна працювала бухгалтером у райспоживспілці, він — завгоспом у школі, потім бухгалтером у райвідділі освіти.
— Через 21 рік після Перемоги влада Вроцлава запросила в гості як визволителя, — згадує він. — Приймали як міністра, дали статус почесного громадянина. Ковйор бачите? — показує килим 2х3 м. — Це мені з Чехословаччини прислали. Написав два спогади для радіо, гонорару 3500 крон давали. Я подумав: що я з ними робитиму? Попросив коври замість грошей. А тепер жалію — краще б узяв путівку на курорт у Карлові Вари.
У Вроцлаві Володимир Мельник був п"ять разів. 1985-го святкував там 40-річчя Перемоги.
— Потягнуло мене до того місця, де дістав поранення. Прийшов до тієї канави за 200 метрів від будинків, стою. Бачу: якийсь чоловік іде у кашкеті, з мішком під пахвою. Перескочив через рівчак і до мене: "Цо пан гляде на мій огруд?". Він назвався Михаїлом Бабуленком. Сказав, що оселився там через чотири місяці після мого поранення. Я давай розпитувати, чи не знаходив трофеїв. У 1945-му я ходив у червоних чоботах, їх же могли просто викинути під пліт. Каже: "Німець, який тут жив до мене, говорив, що на городі солдата розірвало на шматки, залишилися від нього бути" (чоботи. — "ГПУ"). Поляк показав мені за сараєм два горбики. В одній могилці поховали 13-річного сина німця, його вбило осколком. А в іншій — під хрестом із дерев"яних палиць — чоботи. Я розхвилювався, на очі виступили сльози. Кажу: "То мої бути…". А він: "Пан стоїть на своїх ногах! Матка Бозка, перший раз бачу, щоби живий чоловік прийшов на свою могилу".
2001-го Володимир Мельник за власний кошт установив на околиці села дерев"яний хрест.
— Сусіди казали: німці тебе покалічили, а ти їм пам"ятник ставиш. Але ж не всі німці з доброї волі на війну йшли. За пам"ятниками наших солдат доглядають у Європі. Хіба ж ми дикі? Єдине ім"я, яке запомнив, — Курт Мюллер.
Два роки тому після інсульту померла дружина.
— Сам палю, варю, перу. Син Михайло — підполковник у відставці, живе на Уралі, а дочка Валя — менеджер у Вінниці. Мав надію на онука Юру, її сина. Хотів жити тут, але 27 липня втопився в Бугу, 26 років було. Це я мав умерти, а не він.
1926, 6 березня — Володимир Мельник народився у с. Слобода-Шаргородська Шаргородського р-ну на Вінниччині
1945, 6 травня — у Вроцлаві фугасом відірвало ноги
1952, 28 червня — одружився з односельчанкою Ольгою Будзінською
1955 — народився син Михайло, за шість років — донька Валентина
1966 — уперше поїхав до Вроцлава, 1985 — побував на могилі своїх ніг
2006 — померла дружина
8 
35413
Коментарі