Ексклюзиви
Четвер, 23 жовтня 2008 17:29

Володимир Мельник їздив на могилу до своїх ніг

  Володимир Мельник із села Слобода-Шаргородська Шаргородського району на Вінниччині показує килим, який йому надіслало чеське радіо за спогади про війну
Володимир Мельник із села Слобода-Шаргородська Шаргородського району на Вінниччині показує килим, який йому надіслало чеське радіо за спогади про війну

82-річного Володимира Мельника в селі Слобода-Шаргородська Шаргородського району Вінниччини називають Мересьєвим. Йому, як і героєві "Повісті про справжню людину" Бориса Полєвого, відірвало ноги на війні.

— Проходьте-проходьте, — Володимир Філімонович запрошує до хати. Голосно гупає протезами по дерев"яній долівці веранди. Килимки у світлиці приглушують його кроки.

До армії Мельника мобілізували 1944-го. Служив у 563-му винищувальному протитанковому  полку, наводив 76-міліметрову гармату.

— В артилеристів багато значить швидкість реакції, життя вимірюється долею секунди. Заґавився — розіб"ють гармату вщент. У мене так розбило чотири гармати.

Володимир Мельник втратив ноги 6 травня 1945-го, за три дні до Перемоги.

— Наш полк пробивав піхоті дорогу в Бреслау. Три місяці штурмували цю фортецю.  Тільки я відійшов на 5 метрів, як підірвався на фугасі. Згарячу кинувся бігти. Але встану — і падаю, встану — і падаю. Не поняв зразу, що ніг нема, разом із чобітьми взривною волною відрізало на рівні халяв. А на фронті найстрашніше — залишитися без рук, ніг чи очей. Між солдатами була негласна угода: як таке станеться — добити. Вирішив застрелитися. У матері десятеро дітей, я — найстарший — нахлєбніком прийду? Дістав пістолет, звів затвор, а сили немає вже, бо ж кров фонтаном б"є. Лежу в озимині, як п"яний. Дивлюся в небо і прощаюся зі світом. Братів, сестер, маму згадав. Потім приклав пістолет до виска, почав рахувати. На сім пістолет відкинуло вбік. Десь узявся зв"язківець, тягнув телефонну лінію і якось зачепив мою руку дротом. Потім надбігли мої хлопці, давай бинтувати — і в медсанбат. Лампочка в операційній видалася меншою за сірникову голівку. Клапті на ногах пообрізали ножицями.

Лікували Мельника у вісьмох шпиталях. Із Німеччини перевезли до Польщі, потім до Угорщини, Румунії, згодом — до Харкова.

Німці тебе покалічили, а ти їм пам"ятник ставиш

— Чотири рази хотів піти з життя. Ще раз стрілявся невдало. Потім труївся: напився снотворного, тиждень був непритомний — і знов не судьба. Кидався з четвертого поверху — медсестра вхопила за сорочку. Мені так стидно стало. У Харкові якраз створили протезний завод. Із товаришем по нещастю мало не щодня штурмували директора. Пробивалися у його кабінет, чіплялися руками за стіл: "Зробіть нам хоть по одному протезу, щоби було на що обіпертися!". Директор здався. 1946-го я повернувся додому на протезах.

На Зелені свята 1952 року Володимир Мельник одружився. Дружина Ольга Антонівна працювала бухгалтером у райспоживспілці, він — завгоспом у школі, потім бухгалтером у райвідділі освіти.

Через 21 рік після Перемоги влада Вроцлава запросила в гості як визволителя, — згадує він. — Приймали як міністра, дали статус почесного громадянина. Ковйор бачите? — показує килим 2х3 м. — Це мені з Чехословаччини прислали. Написав два спогади для радіо, гонорару 3500 крон давали. Я подумав: що я з ними робитиму? Попросив коври замість грошей. А тепер жалію — краще б узяв путівку на курорт у Карлові Вари.

У Вроцлаві Володимир Мельник був п"ять разів. 1985-го святкував там 40-річчя Перемоги.

— Потягнуло мене до того місця, де дістав поранення. Прийшов до тієї канави за 200 метрів від будинків, стою. Бачу: якийсь чоловік іде у кашкеті, з мішком під пахвою. Перескочив через рівчак і до мене: "Цо пан гляде на мій огруд?". Він назвався Михаїлом Бабуленком. Сказав, що оселився там через чотири місяці після мого поранення. Я давай розпитувати, чи не знаходив трофеїв. У 1945-му я ходив у червоних чоботах, їх же могли просто викинути під пліт. Каже: "Німець, який тут жив до мене, говорив, що на городі солдата розірвало на шматки, залишилися від нього бути" (чоботи. — "ГПУ"). Поляк показав мені за сараєм два горбики. В одній могилці поховали 13-річного сина німця, його вбило осколком. А в іншій — під хрестом із дерев"яних палиць — чоботи. Я розхвилювався, на очі виступили сльози. Кажу: "То мої бути…". А він: "Пан стоїть на своїх ногах! Матка Бозка, перший раз бачу, щоби живий чоловік прийшов на свою могилу".

2001-го Володимир Мельник за власний кошт установив на околиці села дерев"яний хрест.

— Сусіди казали: німці тебе покалічили, а ти їм пам"ятник ставиш. Але ж не всі німці з доброї волі на війну йшли. За пам"ятниками наших солдат доглядають у Європі. Хіба ж ми дикі? Єдине ім"я, яке запомнив, — Курт Мюллер.

Два роки тому після інсульту померла дружина.

— Сам палю, варю, перу. Син Михайло — підполковник у відставці, живе на Уралі, а дочка Валя — менеджер у Вінниці. Мав надію на онука Юру, її сина. Хотів жити тут, але 27 липня втопився в Бугу, 26 років було. Це я мав умерти, а не він.

1926, 6 березня — Володимир Мельник народився у с. Слобода-Шаргородська Шаргородського р-ну на Вінниччині

1945, 6 травня — у Вроцлаві фугасом відірвало ноги

1952, 28 червня — одружився з односельчанкою Ольгою Будзінською

1955 — народився син Михайло, за шість років — донька Валентина

1966 — уперше поїхав до Вроцлава, 1985 — побував на могилі своїх ніг

2006 — померла дружина

Зараз ви читаєте новину «Володимир Мельник їздив на могилу до своїх ніг». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1057
Голосування Чому "Динамо" вилетіло з Ліги чемпіонів?
  • 1) слабкий тренер
  • 2) Суркіси - вчорашній день футболу
  • 3) нефарт
Переглянути
Погода