30-річний заступник міського голови Житомира Ігор Гундич і 20-річна студентка Поліна Мурашевська познайомилися два роки тому на Майдані. На п"ятий день помаранчевої революції Ігор закохався. А минулого тижня заслав до батьків Поліни сватів. Весілля зіграють навесні.
— У нас є керамічний песик-копилка, — сміється Ігор. — Кидаємо туди залізні гривні. Збираємо Поліні на фату.
У мерії Гундич відповідає за транспорт і розподіл житла. Зарплати отримує дві тисячі гривень. Поліна — четвертокурсниця Житомирського технологічного університету, вчиться на еколога.
Сидимо на кухні трикімнатної квартири в непрестижному районі Житомира. Раніше тут жили батьки Ігоря. Коли вийшли на пенсію — повернулися на батьківщину, в село Буряки Бердичівського району. А квартиру залишили синові. Поліна ставить на стіл чай, цукерки, пиріг із маком.
Гундич пригадує, як 22 листопада 2004-го, почувши результати другого туру президентських виборів, зібрали в Житомирі 40-тисячний мітинг.
— У нас був свій Майдан, із наметами та польовими кухнями. Але я розумів, що треба їхати до Києва. Пробиралися маленькими групами, бо автобуси на підступах до столиці зупиняли, — розповідає чоловік.
Ігор був заступником керівника міського штабу Віктора Ющенка.
Спочатку дивився на неї, як на дурочку
— Дівчат не хотів до Києва відправляти. Бо не вірив, що все скінчиться без крові. Поліну взагалі ледве знав. Але вона вперлася: "Хочу їхати, і край!", — каже Гундич.
Батьки погодилися відпустити, лише якщо знайдеться людина, котра поручиться за її безпеку.
— Мусив поручитися. Злий був, але куди дінешся, — зізнається Ігор.
Пригадує першу ніч на Майдані. Їм видали валянки та військові черевики — берці. Спали на туристських матах (у просторіччі — "антигеморойки") у маленькому наметі вп"ятьох. Поліні виділили спальний мішок.
— Спочатку дивився на неї, як на дурочку. У наметі жінці складно підтримувати гігієну, — пояснює. — Водив її з собою усюди, щоб нічого не трапилося. На другий день хотів відправити додому. Бо містечком поповзли чутки, що під Києвом збирають війська. Але Поліна захворіла. Комендант Будинку профспілок дав нам ключі від квартири киянки Ірини — у провулку Шевченка, 7. Вона дозволила приїжджим користуватися своїм житлом.
— Він поїв мене там гарячим молоком із медом, — пригадує Поліна.
— Тоді й розгледів її, — додає Ігор. — І зрозумів, що влип. Зізнався братові Олександру, що закохався. "То біжи скажи їй про це", — гукнув він.
1 грудня Ігор освідчився Поліні.
— Я була в шоці, — каже дівчина. — Я ж із хлопцями ще не зустрічалася.
Удруге він освідчився 19 січня 2005-го, на день народження дівчини. Їй тоді виповнилося 19 років. Поліна нічого не відповіла.
— Я вирішив, якщо не хоче, буду її ігнорувати. А за три дні побачив, як вона в штабі плаче. На інавгурацію президента Віктора Ющенка до Києва ми вже поїхали разом.
На заручини Ігор подарував Поліні срібну обручку, прикрашену косичкою.
— Майбутній зять видався мені серйозним і надійним, — каже Полінина мати Леоніда Камілівна, 56 років. — Святкуватимемо в кафе. Ігор хоче просто розписатися, а Поліна мріє про справжнє весілля.
Батьки подарують молодятам трюмо чи меблеву "стінку" або гроші.
13 
1
Коментарі
1