О 10.00 у суботу біля столичного Українського дому збираються зо два десятки колишніх політв'язнів. Тримають троянди і хризантеми. Їдуть на похорон дисидента, філософа та одного із засновників українського самвидаву Василя Лісового. Він помер 20 липня на 76-му році життя від хвороби печінки.
— Де б ми ще зібралися, як не на похороні? — каже до друзів соратник покійного дослідник дисидентського руху 63-річний Василь Овсієнко. Вітається з усіма за руку.
О 10.30 під'їжджає двоповерховий автобус "мерседес". Їдемо у музей просто неба Пирогів. Там у церкві архістратига Михаїла пройде панахида. Попереду автобуса — катафалк "мерседес".
У Пирогові рідні та друзі покійного йдуть до невеликої дерев'яної церкви. Тримають запалені свічки. Ліворуч від труни стає 70-річна Любов Степанова, сестра Василя Семеновича. Плаче його син 40-річний Оксен. До них тулиться онук 6-річний Устим.
— Устимові більше не буде з ким у шахи грати, — каже Оксен. — Цікаво з датами вийшло. 40 днів після смерті випаде якраз на його день народження. А сьогодні в мене день народження.
Ховають Василя Лісового в селі Тарасівка Обухівського району. Він народився в сусідніх Старих Безрадичах. На кладовищі збираються із сотню людей. Виголошують промови, читають вірші Василя Стуса.
— Цей чоловік іще з початку 1960-х розповсюджував літературу самвидаву. 1972 року Україною прокотилася чергова хвиля арештів української інтелігенції. Василя Семеновича не зачепили — він діяв дуже обережно, і конкретних доказів у влади не було. КГБ думало, що після цього покосу років на 10-15 матиме спокій. Але Василь Семенович написав відкритий лист до членів ЦК КПУ та ЦК КПРС зі словами: "Я вважаю себе теж причетним до такої справи. Прошу мене також заарештувати і судити", — розказує Василь Овсієнко.
Доньці 46-річній Мирославі стає зле.
— У мене руки німіють, — каже вона.
Родичі підхоплюють її, ведуть до лави.
Після прощання труну опускають у могилу. Її закопують троє чоловіків.
— Вам уже заплатили? — підходить до копачів Оксен.
— Е-е-е, я за таке й обідиться можу! — говорить 56-річний Микола. Виріс у Безрадичах, живе в Києві. Приїхав на похорон. — Я дядька Василя знав. Це такий же патріот, як і Чорновіл. Будь прокляті ті комуністи, що вони таке з ним зробили.
— Півроку тому йому поставили діагноз карцинома печінки — це одна із форм раку, — розповідає Оксен. — Зразу сказали, що пухлина дуже велика і неоперабельна. Він пройшов три курси інтенсивної терапії — з гормонами і крапельницями. Легше не стало. Через пухлину печінка почала відмирати. Це призвело до інтоксикації організму. У нього постійно траплялися запаморочення. За останній місяць він сильно здав. Тижнями спати не міг.
Василю Лісовому 1972-го дали сім років таборів суворого режиму. Ще три роки заслання відбував у Бурятській АРСР.
Звільнили дисидента 1983 року. До 2002-го він викладав філософію у Київському міжнародному університеті та Києво-Могилянській академії.
2 
1
Коментарі
1