91-річна Валентина Розум — найстаріша дзвонарка в Рівненській області. У селі Малі Дорогостаї Млинівського району вона б"є у дзвони на кожне релігійне свято, хрестини чи похорон.
Валентина Павлівна живе сама в старій хаті за 100 м од церкви святої Покрови. Снідає чорним хлібом та огірками. Поруч на лавці сусідка розповідає останні сільські новини.
— Маю поле та город, а живності вдома не тримаю, — ретельно знімає шкірку з огірка. — Навіть курей нема.
Каже, народилася першою в багатодітній сім"ї.
— Я ровесниця більшовицької революції, — жартує жінка.— Але за Польщі мені краще жилося. Була служницею в графа Хоткевича: його дітей і квітник доглядала. Пані була привітна, пригощала цукерками.
Розповідає, що вперше залізла на дзвіницю в шість років.
— Дід Сянько, який пішки ходив до Єрусалима, навчив грати кілька простих мелодій. На Великдень будь-хто може бити у дзвони, скільки захоче. От і я полізла. У дзвонярстві головне— хороший слух, а не сильні руки. Умію грати зо сто всяких мелодій або й більше. Коли старші люди відчувають, що наближається смерть, просять мене бити у дзвони. Тоді душа легше на небо відходить.
Виходимо на дорогу до церкви. Валентина Розум іде помалу, спирається на ціпок. Робить кілька кроків й озирається на свою хату.
Каже, по війні селяни почепили біля церкви велику гільзу від німецького снаряда.
Пані була привітна, пригощала цукерками
— Залізяка мала в довжину півтора метра і голос дзвінкий. Такий гучний, що було чути аж у Млинові, за п"ять кілометрів звідси. Партійці зняли ту гільзу. Нині в сільській церкві два великих дзвони й два поменше. Один великий узимку тріснув, грає слабше.
За радянських часів жінці забороняли бити у дзвони.
— Кілька разів викликали на райком партії та сварили. Але я йду до дзвіниці, бо односельцям не відмовиш. За всякої нагоди дзвонила. Прохач платив у сільську раду штраф за передзвін — тим і відбувалося.
У листопаді 1982-го Валентину Розум викликали в сільську раду.
— Сказали: "Генсек Леонід Брежнєв помер, треба в жалобний дзвін вибити, коли домовину опустять у могилу". Як був похорон, я довго стояла на дзвіниці, чекала сигналу. Знизу кричать "Бий!". Я схопила за мотузку, дьорнула. А шнур, ну як на біду, обірвався — старий був, гнилий. Так і не видзвонила. Злізла вниз. Голова каже мені: "То ти нарошно у дзвін не била! За простими людьми дзвониш, а за начальством— ні". А я думаю, це тому так сталося, що за Брежнєва було найбільше гонінь на церкву.
На дорозі з Валентиною вітаються односельчани. Діти кланяються, жінка хрестить їх рукою. Чоловіка й дітей у Розум немає.
— Зате племінників маю багато, — відказує жінка. — Як була дівкою, закохувалася до нестями, але все минуло. Мала здорові ноги, 24 рази ходила на прощу до Почаєва. Ночували там у гостьових куренях, із хлопцями гуляли. Майже всі дівки в селі так знаходили собі пару, поприводили женихів.
Двері на дзвіницю замкнені.
— Батюшка наш має ключі. Він трохи вміє грати на дзвонах. Але ж треба, щоби майстер був на дзвіниці, — бідкається Валентина Розум.— Навчаю кількох школярів, та вони лінуються, нікому передати професію. А дзвони захищають село від нечистої сили. Гляньте: комарів біля церкви ні одного нема.
1917, 22 травня — Валентина Розум народилася в с. Ужинець Млинівського р-ну Рівненської обл.
1923 — переїхала із батьками в село Малі Дорогостаї, уперше вдарила у дзвін
1930 — із цього року сім літ служила в маєтку польського графа Хоткевича
1947 — пішла до колгоспу збирати коноплі, була ланковою
1972 — вийшла на пенсію
1982 — мала вибити жалобний дзвін за Леонідом Брежнєвим, та обірвалася мотузка
2005 — почала навчати школярів дзвонярському мистецтву
2 
35413
Коментарі
2