"Як я вибираю собачку? — 40-річна Валентина Хван розкладає на столі рахат-лукум — східні солодощі. — Іду на корейську ферму. Там собак тримають у спеціальних вольєрчиках. Тварини ще бігають. Кажу продавцеві: "Мені он ту на чотири кілограми". За півгодини тушка готова. Шість годин варю м"ясо із цибулею, потім заливаю рідкою соєю та додаю корейського перцю, кореандру й інших спецій. Страва називається кяхе. Їдять усі: росіяни, корейці, узбеки. Ще й прицмокують".
Валентина 17 років живе в Ташкенті. Розмовляємо в будинку її батьків у місті Тальне на Черкащині. Раніше жінка мала прізвище Вовк. 1991-го в Кіровограді познайомилася з Юрієм Хваном, корейським студентом інституту цивільної авіації. Тоді ж вийшла заміж і виїхала до столиці Узбекистану. Свекруха зустріла її прохолодно — хотіла невістку-кореянку. Майже рік Валентина прожила в батьків чоловіка. У родині спілкувалися корейською.
— Для мене винятку не робили. Я нічого не розуміла. До корейської кухні звикала майже рік. Усе було настільки гострим, що обпікало в роті. Тепер не можу звикнути до української.
За рік молоді Хвани переїхали в гуртожиток. Юрій літав до Сінгапуру, Туреччини, Таїланду й непогано заробляв. Валентина народила сина Євгена, на роботу більше не вийшла. Російську мову у школах не викладали, а іншої роботи не було. Після розпаду СРСР в Узбекистані почали зупинятися підприємства, подешевшало житло. 1999 року подружжя придбало 4-кімнатну квартиру в ташкентському районі Сєргєйлє. У ньому живуть лише корейці. За житло сплачують $120 на рік. Ще майже сотню за газ та комунальні послуги.
Приватизацію та вільний обмін валюти в Узбекистані дозволили кілька років тому.
Мій чоловік ніколи не скаже, що він мене любить
— Учитель чи лікар отримують приблизно 60 доларів на місяць, — говорить Валентина. — Усі масово виїжджають до Росії. Біля посольства щодня черги. Бажаючим виїхати росіяни надають контейнер, виплачують великі гроші.
Виїжджати до Європи Хвани не планують. Думки залишити Азію не виникало, навіть коли Юрій мусив перебратися до сусіднього Казахстану. Чоловік був штурманом на радянських літаках, а "Узбецькі авіалінії" перейшли на боїнги.
— Ти знаєш, які тут люди привітні й працьовиті? — запитує Валентина. — Зранку о пів на шосту вони вже шпортають кетменем (короткою сапою. — "ГПУ") свої городи. Узбеків із радістю беруть на важку роботу. Вони ніколи не сперечаються. Їхній обід — склянка кислого молока та перепічка. Я в захваті від східного базару. Він працює і вдень, і вночі. Усі, хто торгує, обов"язково сплачують податки. Інакше товар конфіскують і реалізують через сільради біднякам. 10-кілограмова диня коштує на українські гроші 15 гривень, а кавун — удвічі менше. Скажеш: хороший кавун, але важкий, продавець запропонує: давай віднесу додому. У магазині ковбасу й сир теж дають попробувати. Це тут купуєш кота в мішку. Недавно батько приніс із базару диню. Я йому кажу: "Тату, це не диня, це огірок". І курага тут не така. Вона намащена маслом, — підсовує тарілку. — Справжня курага — жорстка і хрустка.
Каже, в Узбекистані процвітає хабарництво. Нещодавно влаштувала сина у фінансовий технікум. Дала $800.
— Якщо заплатив за навчання, можеш узагалі не з"являтися на лекціях. Узбеки поважають старших, намагаються забезпечити їх. Жебракують лише росіяни й татари. Коли чоловік розлучається із дружиною, залишає їй будинок і все майно. Забирає лише халат. Усе життя продовжує піклуватися про дітей. Мій чоловік ніколи не скаже, що він мене любить, так не прийнято. Свою любов він демонструє не на словах. Так само й узбеки. У них справжній культ чоловіка. Жінка звертається до нього на "ви".
До Валентини приходять однокласники. Повз трьох псів, прив"язаних на ланцюгу, мене проводжає її син Євген, 15 років. Зауважую, що собак забагато.
— Корейцев на них нет, — сміється хлопець.
Євген собачатини не їсть.
3 
1
Коментарі