Співачка Каріна Карасьова, 36 років, — сестра 51-річного політолога Вадима Карасьова. Упродовж 20 років виконує естрадні пісні, романси, етнографічний рок. Музику для Каріни пише чоловік Олександр Швидкий.

Артистка запрошує на Печерськ, до приміщення Фонду культури.

— Фондом керує поет Борис Олійник. Якось ми зустрілися на концерті в Житомирі, погомоніли. Відтоді я іноді сюди забігаю, — пояснює співачка, відкриваючи ключем "золоту залу".

Поблизу вікна в кутку стоїть рояль. Каріна сідає біля нього. Відкриває кришку. Пробігає пальцями по клавішах.

Розповідає, що народилася в місті Коростень на Житомирщині.

— Наші з Вадимом батьки були інженерами-меліораторами. Вони пропадали на роботі, тому мене виховував брат. Артисткою я стала завдяки йому. Вадік грав на барабанах у кількох рок-групах. Не пам"ятаю, як вони називалися, — тре скроні. — Виконували пісні груп "Бі Джиз" та "Боні М". На конкурсі в Житомирі Вадя навіть отримав грамоту "Кращий барабанщик Житомирщини".

Вадим Карасьов розповів "ГПУ" по телефону, що до 14 років теж бачив себе музикантом.

— Мріяв піти в музичну школу, але не міг, — каже він. — Батьки часто їздили у відрядження, а я мусив доглядати сестру. Варив їй манну кашу, відводив і забирав зі школи. Якби батьки були вдома, може, з мене вийшов би непоганий барабанщик.

— Ми слухалися батьків, капостей не робили, — веде далі Каріна. — Вадік був начитаний хлопець. Цікавився історією навіть більше, ніж музикою. На обласних олімпіадах займав перші місця. Багато читав, насамперед газети. Обожнював історичні книжки.

— Дівчат мав багато?

— О, ні! — сміється Карасьова. — Дівчата це не його. Тобто вони в нього були, але не багато.

Додає, що не була такою інтелектуалкою, як брат.

— В"язати навчилася в сім років. Нещодавно чоловікові з льняних ниток гачком за тиждень сплела вишиванку. А собі для виступів  сукню із серветок. Інколи підробляю — в"яжу одяг на замовлення.

Не була такою інтелектуалкою, як брат

Згадує, як у дитинстві навчилася грати на фортепіано.

— Мені було 10 років, а Вадік уже вчився в інституті. Родичі з Києва привезли нам старенький німецький рояль. У магазині тоді продавали лише піаніно "Україна" низької якості. Доки інструмента не було, малювала клавіатуру на папері, ставила на неї пальці й так "грала". Але брат опанував піаніно швидше. Легко підбирав мелодії на слух. Мав високий голос, який потім зробився хриплим. Почав захоплюватися важким металом.

Цікавлюся, чи в родині ще є музиканти.

— Мамині батьки співали при церкві, — киває жінка. — Вони полтавчани, з міста Кобеляки. Дідусь Олександр грав на скрипці, а бабуся Марія ще й на мандоліні, гітарі, акордеоні та баяні. Вони співали в дуеті народні пісні. Бабця мріяла, щоб я, як виросту, заспівала її улюблену "Прилітала ластівка". Ця пісня є в моєму репертуарі.

Батьки Карасьових теж гарно співають.

— Але не професійно, — уточнює Каріна. — У них гарний слух, однак несильні голоси.

Артистка каже, що має приблизно десять виступів щомісяця. Іноді виїжджає в обласні та райцентри. Згадує виступ на Святого Миколая в селі Ушомир Коростенського району.

— Співала в дитбудинку для малюків із церебральним паралічем, — каже зі слізьми на очах. — Я кілька днів не могла прийти в себе. Спокійні пісні діти слухали уважно. А коли починалися швидкі, вони кричали і сміялися, а вихователі їх заспокоювали.

Карасьова закінчила Житомирське педучилище, клас хорового диригування та вокалу. Її однокурсник поїхав у справах до Москви і взяв із собою касету з записом Каріниного голосу. Запис почув керівник московського ансамблю "Катюша" й запросив дівчину на роботу до Москви. За три роки вона перейшла до московського джаз-рокового колективу "Володине поле".

— Його створив українець, який народився в Москві, — Володимир Деборщук. Ми виступали на заводах, у кінотеатрах, будинках культури. У групі я познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром Швидким, — розповідає Карасьова. — Він проходив повз кімнату, де я репетирувала, почув мій голос і зазирнув. Невдовзі приніс пісню "Каріна", яку сам написав. Близьких стосунків у нас тоді не було. Він гарно за мною упадав, часто дарував троянди, іриси й фіалки.

Згадує, як з групою "Володине поле" уперше поїхала за кордон, до Німеччини.

— Кращих гримерок я не бачила ніде! — сплескує руками. — Безліч дзеркал на одну людину, вода холодна й гаряча, чисті туалети. А ще — безплатні автомати з капроновими колготами.

Артистка невисока, тендітна, чорне волосся спадає їй за плечі. Щоб сфотографуватися, вона принесла червоні туфельки на високих підборах. Після інтерв"ю взувається в чорні чоботи на шпильці.

— Шпильки ношу завжди, — говорить, застібаючи взуття. — Якось на концерті в данському місті Кілі застрягла каблуком у дротах на сцені. До мене підійшли двоє техніків. Почали витягувати каблук, ледве не зламали його. У залі цього не помітили. Глядачі подумали, що так і треба.

×