На літньому майданчику столичного кафе поет-­пісняр Олександр ВРАТАРЬОВ замовляє каву. Бере чашку тонкими пальцями. У червні він святкуватиме 84-річчя.

Олександр Вратарьов родом із Вінниці. До Києва з батьками переїхав у дитинстві.

— Я знаю, що таке війна, — продовжує. — Бачив людей, які вижили після Бабиного Яру. Один у 18 років посивів і зійшов з розуму. Тоді ми з мамою жили на горищі в батькової сестри на Хрещатику. Самої вулиці не було — стояли лише кілька будинків. Опалювали свою мансарду буржуйкою. Коли ніс дрова, притискався до стін, бо сходові бильця провисали. Мама вивчила мене читати по "Робінзонові Крузо". До першого класу пішов, коли батько повернувся з фронту. В нашій школі вчився Сергій Хрущов — син Микити Сергійовича. Ми, пацанята-третьокласники, смоктали "Біломор" над гаражами й чули, як учитель фізкультури старших класів кричав на уроці: "Хрущов, вийди зі строю!"

Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут. Писати почав у середині 1960-х.

— В юності я розмовляв російською, бо люди навколо мене так говорили, — каже Олександр Львович. — Та якось мене запросив додому композитор Ігор Шамо. Я тоді ще працював слюсарем, але вже написав кілька пісень. Перед візитом довго відмивав руки від солярки, — сміється. — Зайшов до його кабінету, а біля письмового столу сидить непоказний чоловічок. Я почув від Шамо: "Це геніальний лірик". То був Андрій Малишко. "А ви часом не з Рязані?" — запитав господар. —"Ні". — "Чому ж пишете під Єсєніна?" — "Це мій улюблений поет". Відтоді став писати обома мовами.

Вратарьов створив кілька сотень естрадних пісень. Їх виконували Анна Герман, Тамара Гвердцителі, Дмитро Гнатюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук. Першому його хіту "Идет девчонка" — понад 50 років.

— Якось композитор Леонід Вербицький розповідав: "Приїхала грецька співачка Іоанна. Чув на концерті її пісню, там прекрасна мелодія", — і хотів заграти мені. За роялем підбирав ноти, ніяк не міг вгадати. "Але ж музика прекрасна. Ти придумав нову", — сказав йому. Так народилася мелодія, до якої я написав слова: "Смешная челка /Половина неба в глазах/ Идет девчонка /Песня на устах". І Льоня повіз її в Москву. За нею в чергу стали. Виконували її і Йосип Кобзон, і Тамара Міансарова, і Майя Кристалінська. А в нас — Юлія Пашковська — дружина Тарапуньки (Юрія Тимошенка, учасника гумористичного дуету Штепсель і Тарапунька. — ГПУ). З ним познайомився на репетиції в одного співака. В залі порожньо. І тут неподалік вмощується Тарапунька. Почав розгадувати кросворди. Раптом обернувся до мене: "Кир­гизький національний епос". Я видав: "Манас". Тарапунька засміявся: "Підходить. Ну Вратарьов, ну голкіпер. Сильний ти поет! Ти знаєш, що моїй жінці ця пісня про дєвчонку дуже пасує?" Потім ми з Льонею пішли в гості до Юрія Трофимовича. Юлія швиденько вивчила пісню. 1966-го вона співала її на "Голубому вогнику" в Москві.

— Завдяки цій пісні познайомився з Анною Герман, — продовжує Вратарьов. — Якось поет Леонід Дербеньов пообіцяв подарувати мені збірник, де була і моя "Девчонка". Домовилися зустрітися біля студії грамзапису "Мелодія". Наступного дня він сидів там на лавці — чекав молоду польську співачку. Я сів поруч. Саме тоді в кленовому листі заплуталася червона повітряна кулька. Раптом дворик, де ми сиділи, просвітлів — до нас підійшла висока світловолоса дівчина в сукні у смужку.

"Ось я приніс російський текст", — привітав її Дербеньов і простягнув переклад пісні "Танцующие Эвридики". Ця композиця прославила Анну Герман на міжнародному пісенному фестивалі. "Бардзо дзенькую, пана. Добже, просто замечательно", — відповіла вона. Анна сказала, що наступного дня з польськими артистами має їхати в Крим. Зізналася, що не має південної темпераментної пісні. "Танго Анна", — сказав я. — "Так напишите мне такое танго", — засміялася.

31 грудня 1978-го зателефонував мій московський співавтор Роман Майоров: "Обязательно смотри сегодня "Огонек". Десь о третій годині ночі ведучий оголосив: "Композитор Роман Майоров, стихи Александра Вратарева. "Акварель", поет Анна Герман". Серце моє заколотилося в горлі, як задзеленчав телефон: "Ти дивиш­ся? " Я кинув трубку, бо хотів послухати.

Вратарьов цитує слова пісні про червону кульку, яку побачив у день зустрічі з Герман:

— Как жаль, что мы не дарим снов, они порой правдивей слов.

У кіно пускали за махорку

Олександр Вратарьов написав слова пісні "Леді Гамільтон", яку виконує російський співак та актор Микола Караченцов.

— "Леді Гамільтон" створив у співавторстві з Володимиром Бистряковим, — говорить Олександр Львович. — Пісня навіює неповторні спогади дитинства. 1945 рік. Повоєнний Київ. Із Львівської площі, де я тоді жив, частенько повертали з хлопцями ліворуч замість того, щоб іти до школи. Перетинали площу Калініна, зараз це — Майдан Незалежності, спускалися на Поділ до кінотеатру "Буревісник". Дорогою збирали недопалки, розминали їх і зсипали в склянку. За махорку контролерка тьотя Валя пускала нас до глядацької зали. Якось пощастило потрапити на фільм "Леді Гамільтон" із Вів'єн Лі та Лоренсом Олів'є в головних ролях. Мене вразив розкішний фрегат, одноокий герой-капітан, а найбільше — жінка в барі, яка жбурляла пляшки. Вона асоціювалася з 20-річною рудою красунею Клавою з нашого двору. Така ж смілива, розкута й незалежна. Клава прозвала мене адміралом. Образ леді Гамільтон жив у мені кілька десятиліть і вилився у вірші аж 1993-го.

×