"У зятя багато родичів, через тиждень одружуються"

 

На порозі стоїть босий 59-річний чоловік Лідії Смирнової Валерій — у синіх спортивних штанях і темно-сірому теплому гольфі.

— Не роззувайтеся, — вибігає з кімнати господиня в банному халаті. — У нас тут колгосп.

По телевізору транслюють футбольний матч. Лідія Смирнова, 60 років, ставить на стіл печиво в плетеній корзинці. Гукає чоловіка, щоб знайшов пульт і вимкнув телевізор.

— Дєлай каву, — заглядає в кімнату той. Він розмовляє суржиком, голосно і швидко.

— Я землячка покійного Кірпи, — розповідає про себе господиня.  Нашого сина Сашку звільнили з роботи на залізниці за кілька днів до його загибелі. Свекруха підбивала їхати до Кірпи. Але я не хотіла.

До кімнати зазирає 8-річна онука Іра. У руці тримає букет.

— Це тобі нєвєста дала? — питає в неї Лідія. Дівчинка киває. — У зятя багато родичів, через тиждень одружуються, — пояснює.

— Валєра, закрий двері! — вимагає господиня у чоловіка, який увімкнув телевізор в іншій кімнаті. — Усе життя працювала на тихій роботі — у бібліотеці, але завжди опинялася в екстремальних ситуаціях. У дитинстві тонула на Дніпрі, біля Могильова. Коси мала до-овгі, сусід Гєнка мене за них витягнув. А коли мала отримувати квартиру, опинилася другою, хоча в черзі стояла першою. Я була тоді вагітна Юлькою, — пояснює. — Попросила відгул на день, сказала директорові, що їду в лікарню. А сама взяла Смирнова — і на поїзд до Києва. Ох і бушувала тоді Юлька! Я ледь доїхала. Пішла в Раду міністрів. Вела себе скромно. Коли приїхала, директор бібліотеки Слива хапався за голову: вже дзвонили і з обкому, і з горкому.

Своєї кави Лідія не торкається.

— Не тільки відновили в черзі, а й зробили ремонт у будинку, — каже повчально.

1989-го, на перший з"їзд народних депутатів СРСР, Лідія відправила телеграму депутатові від Рівного Вілену Мартиросяну. Аби звернув увагу на маленькі зарплати бібліотекарів:

Дворнічіха матюкалася: які придурки засипали двір грішми

— Уже через півгодини додому дзвонили — перевіряли, чи дійсно я така є.

А влітку 1986 року працювала під Чорнобилем, у селищі Карашин Макарівського району. Там рівненські будівельники зводили житло для переселенців.

— Випускала стінгазету, доставляла пошту, видавала книги. Але хто їх тоді читав? Жодного горобця в селищі не було, а в лісі повно грибів і ягід. Якось хлопці-водії зупинилися в Карашині попросити води для радіатора. Бабуля дала їм води, а тоді каже: "Хлопці, беріть рвіть малину та їжте. Дочка з онуками і зять виїхали. А я не можу їсти, бо вона радіоактивна", — сміється.

Заходить 10-річна онука Альона — у халатику з Мікі Маусами.

— Уроки зробила? — питається в неї Лідія. — Ну, то можеш посидіти тихенько. У бібліотеці зарплата маленька, — продовжує діловито, — то я навчилася в сусіда Васі вичиняти шкурки. Шила шапки. Шкурки брала в селі. Ось пошию бабі Вєрці блузку чи сарафан, а вона питає: тобі грошима чи шкурками? Собі полушубок пошила, — гордо стріляє очима. — За малюнком у французькому журналі мод.

У кутку стоїть в"язальна машинка:

— За два вечори плела светр, за вечір — спортивні штани. Але відпала потреба, коли з"явився секенд, — неправильно вимовляє слово. — То я взяла патент на в"язання беретів. Працювала з сином і дочкою. Саша навчався в сьомому класі, Юля — в четвертому. Діти мали з кожного берета три-п"ять карбованців, а на в"язку уходило 20 хвилин. Юля купувала цукерки, а Саша 500 карбованців наскладав на магнітофон "Весна". Але якось папка з грошима впала за шафу, — показує на вузеньку щілину між меблями і стіною. — Знайшли їх уже коли робили ремонт. Купони знецінилися.

Заглядає 30-річний Сашко. У руках тримає сигарету. Кладе її на поличку й присідає у дверях.

— Як мотанув ними з балкона, — каже про знецінені купони. — Дворнічіха вранці матюкалася: які придурки засипали двір грішми.

Під вікном стоять комп"ютер із принтером, накриті плівкою. Із кухні чутно запах картоплі, смаженої на смальці.

— Коли син вступив до інституту, почала возити до Польщі гаптовані серветки з батисту й льону. А оце кілька років тому навчилася плести з лози, — хвалиться Лідія.

— Сусідка Вєра навчила. Була моєю смєнщицею на льонокомбінаті. А потім нам дали квартири поряд. — Я ж мала навики ткачєства. Секунди були, щоб зав"язати ткацький узол, а він сродні морському.

Околиці Рівного — це лозовники. Їздимо туди з подружками, теж пенсіонерками. Іноді онучок беру, й на бомжів можна нарватися. Ріжемо лозу, а з-під ніг зайці вискакують. Хоч ти їх палкою лупи!

— Дві гривні, два п"ятдесят за плетюшечку.  Дівчата, що колись зі мною починали ткалями, добре заробляли. Мали 180 рублів, а я пішла в бібліотеку на зарплату 65 рублів. Але половина подружок уже повмирали, — каже сумно. — Від хімії, якою тканину обробляють. А в мене лоза забирає зайву енергетику. Вєрка сміється: "Ти заболіла". А в мене просто енергії багато!

1946, 6 вересня — народилася на Хмельниччині, в селі Бейзими Ізяславського району. Після школи працювала в клубі, а потім — на Рівненському льонокомбінаті
1971 — вийшла заміж за Валерія Смирнова; пішла працювати в Рівненську обласну бібліотеку для дітей
1974 — закінчила Інститут культури
1976 — народився син Олександр; нині ще не одружений
1979 — з"явилася на світ дочка Юля; одружена з Ігорем Кирильчуком
1996 — стала бабусею; зараз має онуків — чотиримісячну Вікторію, 8-річну Ірину та 10-річну Альону
2001 — вийшла на пенсію; плете з лози

×