10 квітня у військовій частині міста Козятин на Вінниччині відбувається розподіл призовників. З області приїхали 254 чоловіки. Призвуть 800, хоча в області 20 тисяч чоловіків призовного віку. На одне місце претендують 25 осіб. Зі сколіозом, плоскостопістю та поганим зором відсіюють під час медоглядів.
На третьому поверсі в черзі стоять ті, хто хоче служити в міліції та президентській охороні. Відбирають чоловіків зі зростом не нижче ніж 1,82 м та вагою від 65 кг. Призовник має чути шепіт із відстані 5 м.
— Із кожним роком рівень підготовки призовників гіршає. Вірша не може жоден розказати. А в перший тиждень треба вивчити 15 сторінок із правилами, — говорить командир Віталій Клепа, 29 років. На підлозі біля його ноги стоять дві скляні пляшки з мінеральною водою. — Для нашого загону обов'язково, щоб призовник був із повної сім'ї. Нам треба психологічно стійкі солдати, щоб їм можна було зброю довірити. Було таке, що солдат застрелився, бо мама вийшла заміж за другого чоловіка.
У двері заходить Дмитро Столяр із села Качківка Ямпільського району.
— Батько з мамою живуть разом? — питає командир.
— Да, разом. А шо?
— Дівчина в тебе є, любиш?
— Є, — хлопець відвертає голову й червоніє.
— А як покине тебе, то що зробиш? Будеш стрілятися?
— Другу знайду.
Далі підходить вінничанин 19-річний Дмитро Патлатий.
— Як звуть нашого президента? — запитує Віталій Клепа.
— Янукович.
— А ім'я й по батькові?
— Віктор Вікторович, здається.
— Федорович, а не Вікторович. А як звуть прем'єр-міністра?
Дмитро крутить головою, що не знає.
— Ти Азарова не знаєш? Ти ж хочеш його захищати.
Командир сердиться.
На коридорі біля стіни п'є кока-колу 18-річний Владислав Пігін із Калинівки.
— Я хотів іти в міліцію, але не взяли через щоку, — повертається лівою стороною, де має родиму пляму розміром із копійку. — Із родимками, шрамами й татуюванням хлопців не беруть служити також у конвой, який супроводжує засуджених. Через видимі прикмети на тілі їх можуть шукати колишні зеки, щоб помститися.
Таких чоловіків беруть служити в аеромобільний полк у Львові. Їх приймають на поверсі нижче. У двері заходить невисокий 21-річний Юрій Шпак із Ладижина.
— А то що в тебе на шиї? — майор киває на великий засос.
— Та це так, — усміхається Юрій Шпак і прикриває шию рукою, — із дівчиною прощався.
— Це тільки на шиї, чи ще десь є?
— Та нє, нема.
— Якого року твій батько?
— 1968-го.
— То скільки це йому років?
Юрій 20 с думає. Потім каже, що 41.
Майор зітхає.
— Беремо тебе у Львів. Додому тікати не будеш?
— Наоборот хочу подальше від дому, — відказує призовник.
У кімнаті на другому поверсі набирають служити у столицю у військову міліцію.
О 14.00 чоловіків запрошують до ресторану "Білий лев" біля військової частини. Там орендували приміщення, обід привезли з військової їдальні. Кухаркам допомагають п'ятеро призовників, які навчалися в кулінарних училищах. У пластикові тарілки розливають пшоняний суп, розкладають салат із капусти і кашу з підливою.
Призовники йдуть до ресторану зі своїми сумками. Із них дістають спаковані батьками харчі. На столі з'являються шматок печеної курки, завернутий у газету, відбивні.
— Пацани, налітай! Без ГМО, усе натюрель! Перед проводами батько свинку заколов. Балик робили у своїй коптилці, — широкоплечий хлопець нарізує великими шматками м'ясо.
1 
1
Коментарі
2