— Буду за пару хвилин. Я в сірому костюмі і з розою в руках. Як побачите мене — помахайте, — каже по телефону 63-річний Ілля Батюк із села Пологи Охтирського району Сумщини. За життя врятував дев'ятеро людей.
Зустрічаємося на автостанції в Охтирці. Чоловік невисокого зросту, з коротким сивим волоссям. Тримає червону теку для документів та невеличке портмоне. На піджаку виблискують дві нагороди — орден "За відвагу в надзвичайній ситуації" та медаль "За врятоване життя". Тисне руку і дарує квітку. Пропонує піти до парку.
— Погодка — прелєсть. Дуже люблю вересень, а ще більше — початок травня, — сідає на дерев'яній лавці. Поруч гуляє жінка з коляскою. За 50 м на лавці дрімає бомж. — Запросив би вас додому, але живу від Охтирки за 15 кілометрів. Добиратися незручно. Сюди приїхав на велосипеді, залишив на ринку біля продавщиць.
Про мене вже й у Росії знають. Приїжджали пітерські журналісти, знімали кіно. Себе героєм не вважаю. Думаю, доля така — опинятися в потрібному місці в потрібний час. Серед тих, кого врятував, були двоє діток, двоє жінок, кілька самогубців і п'яні чоловіки.
Найважче було рятувати новонародженого з громадського туалету. Минуло 11 років, а я досі пам'ятаю гидкий запах. Фекаліями тоді смердів більше двох місяців.
Того дня у мене ні з того, ні з сього розболівся зуб. Боль адська. Покинув усі справи й поїхав у райцентр. Стоматолог сказав, що зуб абсолютно здоровий. Порадив почекати пару годин. Щоб убити час, пішов на ринок. Приходжу, а там — метушня, галас. Близько 300 людей обступили туалет. З ями чути плач дитини. І ніхто не спробував витягти її. Стояли та слухали.
Я кинувся в туалет. Позривав доски та поліз у жижу. Однією рукою притис до себе дитину, яка вже з головою погрузла у фекалії. Та вибратися не виходило. Мене потягло на дно. Нащупав металеві східці, по них і виліз. Коли вийшов на вулицю, вонь була страшна. Люди тікали в різні сторони. Дитина не дихала. Натиснув хлопчику на живіт, він відригнув туалетну жижу та заплакав.
Малюка забрала "швидка", а мене обмили працівники ринку, дали чистий одяг. Пішов до міліції, просив слідчих розшукати матір. Подумав, може, їй треба допомога. Бо весь туалет був залитий кров'ю. За кілька годин жінку знайшли непритомну серед власного городу. Ще трохи, і померла б.
Від дитини не відмовилася. Хлопчика назвала на мою честь — Ілля. Навіть просила, щоб став хрещеним. Погодився, та коли приїхав на хрестини, мене в будинок не пустили. Через пару днів батько передав записку: "Ти зробив гріх, забрав дитину в Бога. У нього доля була — померти в туалеті, а ти помішав".
Навпроти на лавку сідає пара літніх людей. Дослухаються до нашої розмови. Жінка шепоче щось чоловіку на вухо. Ледь помітно киває головою в бік Іллі Батюка.
— Бувало, й по морді отримував за свою допомогу, — продовжує. — Кілька років тому біля залізничних колій побачив чоловіка. Він курив сигарету й ходив зі сторони в сторону. Коли здалеку почувся гуркіт поїзда, викинув недопалок і ліг упоперек на рейси. Я чимдуж до нього. Чоловік тримався мертвою хваткою, насилу відтяг. Коли мимо прошелестів поїзд, мужчина кинувся до мене з кулаками. Розтовк носа, сильно побив лице. Як заспокоївся, сказав, що був неправий.
Коли служив в армії, врятував сина циганського барона. Хлопчик років п'яти лазив на вокзалі між вагонами. Раптом товарняк тронувся з місця. Дістати дитину з-під поїзда не міг. То пірнув під состави і прикрив собою. Від страху втратив свідомість. Отямився у лікарні. Жодної травми не отримав, але був серйозний нервовий зрив, мав постійні головні болі. У госпіталі пробув два з половиною місяці. Після виписки дізнався, що батько хлопчика — циганський барон. За порятунок сина пропонував машину. Я відмовився.
Доки служив, цигани регулярно навіщали мене в армії, приносили гостинці. Влаштовували під частиною концерти. А коли повернувся додому, продовжували писати листи.
Ілля Батюк проводжає до автостанції. Шість бродячих собак біжать за нами.
— У 15 років мене врятував агроном, — продовжує дорогою. — На літніх канікулах підробляв у колгоспі — допомагав вантажити зерно. Раз не втримався у кузові та впав із пшеницею до молотарки. Розумів, жити лишилося кілька хвилин. Почав щосили кричати. Мене почув агроном. Кинув широку вірьовку, схожу на пожежний рукав, і витягнув.
Ілля Павлович просить записати номер мобільного у блокнот. Каже, на телефон надії мало. Попередній — загубив.
Розійшлися після 13 років шлюбу
Ілля Батюк працює охоронцем у приватній фірмі. Живе сам у невеличкому дерев'яному будинку.
— Ось найбільше моє багатство, — із червоної теки дістає сімейні фото. На них діти — Вадим та Ольга. — Сина й доньку виховував самотужки. З жінкою розійшовся після 13 років шлюбу. Покинула через іншого чоловіка. Намагався збудувати нову сім'ю. Жив іще з вісьмома жінками. Двома — офіційно. З усіма не склалося. Перша хвора раком. На лікування щодня треба 400–500 гривень. Допомагаю грошима. Люди сміються, кажуть, що дурак. Та я по-іншому не можу. Вона народила мені дітей. Вадим став священиком. Оля працює в місцевій лікарні молодшою медсестрою. Мають родини, дітей. Бачимося щомісяця, кожного дня зідзвонюємося.
Ілля Павлович тримає великий город. Частину врожаю продає на місцевому ринку.
— Коли бачу, що в людини немає грошей, віддаю задарма, — говорить. — Затіяв будівництво. Всі з мене сміються: надумав перед смертю строїтися. А коли ж як не зараз? Раніше дітей треба було на ноги поставити. Тепер можна й для себе пожити. Дім будую цегляний. Зробив стіни, вікна, вставив двері. До зими планую завершити.
2 
1
Коментарі