У селі Малі Канівці Чорнобаївського району на Черкащині живе 71-річна Катерина Томенко, мати народного депутата Миколи Томенка, 41 рік. Її хата від школи друга. Помазана білою глиною, із синіми кутками. У дворі невеличка літня кухня та повітка. Під дверима хати сперті віник і невеличкий ціпок.
— З хазяйства маю лише десятеро курей, — розповідає Катерина Марківна. — Здоров"я не позволяє більше держати.
Жінка у квітчастому синьому халаті, запнута жовтою хусткою. Над ліжком у кутку висить ікона з рушником. Саморобна плита застелена. Там колись була піч. Уже 10 років хату опалюють газом.
— От підіть повбувайтеся, долівка холодна, — наказує господиня. — Я не дуже топлю — мені вліяє: у мене давлєніє і поліартрит. І очима не добре бачу. "Скора" приїде та наколють. А як уже погано, то забирають у лікарню. Тільки недавно приїхала оттуда. Підлічилася та й додому.
Прошу розповісти, звідки вона родом.
— Було тут таке село Демки. Велике та гарне, в зелені потопало. Але його затопили. А людей переселяли на гору, в степ. Нас у батьків десятеро було: п"ятеро сестер і п"ятеро братів. Ще живі три сестри і брат. Коли мати в 45-му родила сестру Любу, вже в старшого була своя дитина. Середній брат Степан якраз прийшов з війни. Мати його зустрічає біля воріт на руках з нею: "Сину, прости".
Жили, конєшно, дуже бідно, — згадує. — У голодовку їли шпичаки із очерету. Таке добре було, солодке. Пошти всі діти повчилися. Одна я закінчила тільки п"ять класів, бо якраз післявоєнна розруха була. Мати вмерла у 77 год, а батько ще дев"ять год жив після неї. Хорошо вони жили, і ми були слухняні. І діти в нас такі. Всі вчені. У всіх машини.
Як познайомилися з чоловіком?
— Заміж я вийшла у 20 год. Чоловік мій з Малих Канівець. У мене до нього хлопець був, Павло. Дівчиною я робила на фермі, у яслах, на пенькозаводі, де коноплі били. А тоді пішла в лікарню санітаркою. Володя там лежав. Павлу ще в армію йти, а Володя вже з армії прийшов. У 55-му году ми з ним поженились.
Колько не любив балуваться
У нього сама мати була, — розповідає. — А старші сестра й брат — у Донецьку. Хатка маленька, як ото в Шевченка. А мої батьки якраз переходили на гору. Брат тоді робив головою сільради. Каже: "Мамо, нам треба самим першим переходити на гору, примєр давать". Бідно-бідно жили. Одна ложка та миска. Свекруха, щитай, сама і троє діток. У їх у сінях коза була. Боже! Тут ми, а тут і коза. Мої батьки невдоволені були: "Якби бачили, не пустили б тебе туди зроду". А тоді так ожились. Хату построїли. Тридцять шість год прожила зі свекрухою.
Мирно?
— Було всього. Ото, коли приїде її дочка, та щось і начинає. А тоді вже дуже хорошо жили. Чоловік робив у колгоспі плотником, кузнецем. Первими в мене народились близнята. Коли ходила беременна, так хотілося оселедчика, а ні за що купить. Родила у сім місяців. Пішла до акушерки, а вона каже: не пойму — де ноги, а де голова. А їх же, виявляється, двойко. Видавлювали дітей простинню. Так цей Вовка йшов первий, а того хлопчика дуже подавили. Він сутки пожив і помер.
А через чотири годи так дівчинки хотілося! Я тоді робила в тубдиспансері, у лісі. Пішла на роздачу, їла гарно. Свекруха каже: "Як буде дівчинка, я тобі куплю часи". Родився хлопчик, Коля. Такий рижий, похожий на мою сестру Тасю. А вже як підріс, став схожий на батька.
Яким був у дитинстві?
— Тихим, як дівчинка. Напою з чашечки молоком, і спить усю ніч. Вже як підбільшали, то старший балується, а Колю не чуть. Грається собі на печі. Каже Володі — не лізь, я своє діло роблю, а ти своє. Як заведуться — я за лозину та на піч. Не б"ю, а так потьохкаю. Колько не любив балуваться. Як підріс, усе щось складає, місе, колоте, всігда він зайнятий. Я не думала, що він буде політиком. Думала, буде, може, строїтєльом. А такий, що й попере, і помиє, і побілить. Узяв драбину, поліз і білить, аж курява встає.
Карали в дитинстві?
— Як не слухається котрийсь, то я за лозину. А він тіки шух у город, заховається у кукурудзі й сидить. Тоді вихо-о-дить. Любив грати у хокей. Якось упав на лід та лоба розбив. Врач узяв на скоби, зажило, але шрам залишився. Трохи підбільшав, ото тіки встав у шість часов — на турнік у школу. А тоді бігом кілометрів два. Кажде Боже утро. Володя теж трохи побігав, а тоді не схотів. Як пішов у армію у Туркестан, писав, що важко. А Колько каже: "Я вам такого писати не буду".
Микола добре вчився у школі?
— Пішов у школу, ще й 7 років не було. Хлопців так брали, бо ж у армію треба. Всі вчителі його хвалили. Кончив учитися, була у нього четвірка по кресленню. Учителі кажуть: давай поставимо "п"ять", то дадуть золоту медаль. А він каже — не нада.
Як поступав?
— Як готовився, возьме розкладушку, в саду поставить, уче-уче. Казала Валя (дружина Миколи Томенка. — "ГПУ"), що й тепер, як начне щось робить, то вже не одчепиться, доки не зробить. Поїхав у Київ, в університет, на історичний. Декан потім казав: благодари мене. Бо ж понаїжджали з машинами, а Колі вже місця не було. Декан каже: як так, сільський хлопець, такий розумний, і ми його випустимо? І оставили. А через год у армію.
Дівчину в селі мав?
— До армії в Миколи дівчини не було. А як прийшов, то через рік женився на Валі. Вона тоже вчилася в університеті. Перший раз привіз її взимку. Тільки пообідали — пішли вдвох сніг одкидать. Хороші невістки обидві, бо й сини хороші. Валя була у мене років зо три з Павліком маленьким. Я кажу, ти з хлопцем гуляй, а я побілю в погрібнику. Ні, мамо, відказує, я сама. І так ловко побілила, що куди там.
Знали, що Микола служитиме в Афганістані?
— Як прийшло письмо, то я попоплакала! Але спочатку попоплакала за Вовкою, який служив у Туркестані. Бо й там неспокійно було. Коля писав: "Мамо, не беспокойтесь, все хорошо. Ми сьогодні напекли оладок". А воно ж там не так усе. А як повернувся додому, пішов помічником комбайнера. Заробив тонну пшениці.
Часто сини телефонують?
— Дзвонять обидва. Мене держить на світі телефон. Володя у Черкасах живе. У них з Наташою син Артьом, 22 годи, і 18 год Яні. А в Колі з Вальою — Павлуша, у лютому буде 19 років.
Розповідає, що 31 березня 2002-го поховала чоловіка Володимира Пилиповича. Помер від саркоми у день парламентських виборів.
Коли востаннє Микола Володимирович приїжджав додому?
— Перед тим, як лягла в лікарню. Приїхали з Вальою і Володьою Гресем (голова Черкаської облради. — "ГПУ"). Коля дуже любить капусняк, то я приготувала. Пообідали і в садок листя вигрібати. Ой, такий хороший чоловік Гресь — напишіть і про нього. Він же мені, як третій син. І Свєта, його жінка, хороша.
Діти кличуть до себе жити?
— Я була півтора місяця у Києві. Коля на 16-му етажі живе. Боже, як глянула вниз! — сплескує. — Я на ліфту боюся сама їхати. А у Володі двокімнатна квартира, їх там четверо. Ні, я лишуся вдома. Вони приїдуть, поприбирають тут гуртом. Черкаські садять город, потім беруть картоплю. А Колько з Вальою вже давно не беруть.
Звертаються люди через вас до сина по допомогу?
— Оце понавозять письом! Як лежала в лікарні, і там знайшли. Написали до Юлі Тимошенко, просили, щоб він передав. Бо ж, кажуть, хіба так лист дійде до неї.
1935, 7 грудня — Катерина Томенко народилася в селі Демки на Черкащині
1955 — вийшла заміж за Володимира; працювала на фермі
1960 — народився син Володимир; працювала в тубдиспансері
1964 — з"явився на світ син Микола
1984 — народився онук Артем
1986 — померла мати Катерини Марківни Оксана Йосипівна
1987 — одружився син Микола
1988 — народились онуки Яна і Павло
1995 — помер батько Марко Маркович
2002 — відійшов у вічність чоловік Володимир Пилипович
5 
1
Коментарі
3