Любов Потій, 76 років, живе на хуторі Сіножать Шумського району на Тернопільщині. Найближча хата далеко на горбі. Далі суцільною стіною синіє ліс.
Жінка зустрічає в спідниці й зеленій кофті з діркою на плечі.
— Там Ганя живе, — киває Любов Потій на горб. — А найближчі штири хати підрад стоять пустками.
За словами баби Люби, на їхньому хуторі заселені 5–6 дворів. А раніше було 60.
— Їдні в Гамерику поїхали, інші вмерли, — розповідає вона, кришачи курям шмат засохлого хлібного окрайця.
Продукти їй привозить старший син Іван, який живе в Кременці. Від хутора до Кременця — 23 км, до Тернополя — 60 км.
— Раніше сама пекла, а тепер нездужаю, — пояснює Любов Василівна. — Корову два роки тому грім убив, саме на синове 50-річчя. Попала блискавка в жилізний припін і пішло по ланцюзі, — зітхає вона. — Тепер маю шість курок і півня. Та ще гон собака та штири коти.
Чорний худий собака тихо сидить на ланцюгу за клунею. Баба Люба чіпляє порожню літрову банку на кілок. Сідає на лавку під високою смерекою.
— Я тут змалку. У селі було тісно, то батько купив землю й перебрався на хутір. Землі в родини, — каже вона, — було небагато — коло трьох гектарів.
До школи в найближче село Кушлин, що за 4 км, Любов Потій ходила лише в перший клас. Потім почала працювати біля землі.
— У другий клас я вже не пішла. Далеко було. Ще й власті постійно мінялися — совєти, німці, другі совєти. Часто приходили бандерівці. Співали отам так, що аж каганець гас, — киває в бік хати. — Поганого нічого не робили. Але коли кажуть, що треба щось дати, мусиш дати. Батько купив доски на підлогу в сінях. Уночі поодвозив їм — на облаштування криївки.
Корову два роки тому грім убив, саме на синове 50-річчя
Найменш відчутною на хуторі була присутність німців, стверджує баба Люба.
— Не бачила я в гочі німця. Вони сюди й носа не показували. А совєти... Ті лазили. То такі заволоки, що де яка мишача діра, то вони влізуть.
1954-го Любов Ковальчук вийшла заміж за Василя Потія, теж хуторянина, якого знала з дитинства. Чоловік працював на власному господарстві, а згодом в колгоспі села Кушлин.
Колгосп, каже жінка, почали організовувати 1955 року.
— Дуже проти колгоспів люди були. Їх силою заставляли підписуватися. Батько наш підписався, а дядько хтів на своєму настояти. То прийшли, скинули верха з хати, клуню розібрали, — зітхає жінка. — Син дядьків, мій двоюрідний брат Василь, прийшов із войска, а жити ніде.
1955-го в Любові Потій народився син Іван, за 5 років — Анатолій. Життя за "розвиненого соціалізму" баба Люба вважає важким.
— Щоб заробити зерна, чоловік їздив у Херсон. А батько — в Тернопіль, щоб купити муки на паску. Стояв у черзі, так чуть не задушили його. Бідно жили. Купив батько двоє поросят, то жолуді в лісі збирав їх прокормити.
Василь Потій помер рано. Жінка каже, що випивав, але був доброю людиною й господарем.
— Син менший в него придався характером, — додає баба Люба. — Гарний господар. А старший, Ваня, — в мене: вірші пише.
Господиня бере відро, наполовину наповнене водою.
— Батько мій був дуже грамотний, кінчив штири класи гімназії. Це як зараз 10. У него почерк був, як у професора. І я, хоч кінчила тільки один клас, дуже отлічно вмію читати.
Син Анатолій живе в Тернополі, працює електриком. Старший, Іван, очолює будівельну фірму в Кременці. Торік вступив до Cпілки письменників. На хуторі буває майже щотижня.
— Їздить машиною, в нього "Жигулі". А взимку Ваня кида машину в когось біля траси, а далі — лижами. Тут снігу — попід пахви, не проб"єшся, — пояснює Любов Василівна. — Сусідка Ганя онуку в школу возить кіньми на санях.
Жінка ставить відро в кухні на засланому зеленою клейонкою ослоні. На приступці, біля печі, лежать сірники й брусок господарського мила. У сковороді смажиться картопля з грибами.
— Грибів тут повно, — говорить жінка. — Є й зайці, лисиці, косулі. Чоловік покійний ходив на полювання. За зиму бив по сорок зайців.
— Не страшно вам тут? — цікавлюся.
— Ні. Вовків, слава Богу, немає. Правда, трохи самотньо. Телевізор не дивлюся, бо гочі хворі. А по радіо майже всі передачі слухаю. Раніше ходила до церкви, в село. А зара дома молюся. Пенсію Ганя, сусідка, привозить. Вона ще крепка, тримає п"ять корів. Возить кіньми в село молоко і бере звідтам мою пенсію. Поштарка боїться на хутір ходити. Тут є коло мене такий сусід, що він троха не повний розуму, — киває на ближній ліс баба Люба. — Ану здибає де, та гроші відбере.
У липні з бабою Любою сталася пригода.
"Приїхала до мене легкова машина. Якийсь мужчина і молода жінка. Заявили, що їх на хутір направив голова сільради. Запропонували за 250 гривень придбати масажер та імпортну тефлонову сковороду".
— Кажуть: як не возьмете, не буде добавлено пенсії, — зніяковіло пояснює баба Люба. — Я кажу, де в мене такі гроші? А вони насідають — дайте, кіко можете.
Любов Потій віддала 150 грн. Візитери сіли в машину й від"їхали. Смутні здогади повели бабу до сусідки Гані. У неї теж побували гості, яким сусідка віддала 250 грн.
— Ганя хитріша за мене, а бач, теж не розкусила тих аферистів, — бідкається жінка.
Голос у баби Люби тремтить від образи. Каже, віддала синові Івану й непотрібний їй масажер, і сковороду — звичайну бляшанку. Біля вікна, в кутку, стоїть старе дубове ліжко. Поряд дерев"яні стіл і канапа, по тутешньому — "бамбетель". На стіні висять чорно-білі родинні фотографії. В іншій кімнаті, над столом — чотири ікони.
— То дві мамині, як вона шлюб брала. І дві мої шлюбні, — пояснює Любов Василівна. — Сини кличуть до себе, але не поїду. Тут моє все. Крім хутора, тільки в лікарню до Тернополя їздила. А так більше нігде, щитати, не була.
1931, 27 вересня — Любов Ковальчук народилася в с. Підгайці Шумського району Тернопільської області
1936 — родина переїхала на хутір Сіножать
1954 — вийшла заміж за Василя Потія
1955 — народився син Іван; за п"ять років — Анатолій
1963 — занедужала на хворобу Боткіна
1981 — помер чоловік
7 
35413
Коментарі