Щороку на День Конституції вінничанка Лариса Корнієнко, 75 років, вивішує на своєму балконі будинку на вул. Соборній синьо-жовтий прапор. У її квартирі на початку 1990-х народжувався Народний рух України.
— Хлопці два роки у мене товклися: Володимир Мулява, Олександр Нижник. Складали тут свої програми, статут, — розповідає Лариса Петрівна у своїй 2-кімнатній квартирі. — Якось прийшли, а їм кажу: "Я вже від Москви відокремилася!" і показала їм прапор. Я його ось у цій кімнаті пошила. Це перший у Вінниці синьо-жовтий прапор, — виймає з шафи складене полотнище. На правій руці у жінки срібна каблучка з написом: "Спаси и сохрани".
Жовта частина прапора зі старої гардини, блакитна — з шовку.
— Я кілька прапорів пошила. З чого бачила — з того й ліпила. Досі дивуюся, як з мого балкона прапор знімали. На четвертому поверсі живу: від землі 20 метрів і з даху — теж 20. А великий прапор — 6 на 3 метри, який я пошила, освятили у церкві 23 жовтня 1990 року. Бачте, людей тоді скільки зібралося, — показує фото в альбомі. — Голці ніде було впасти. Ми несли його через усе місто, і весь цей час над нами голуб летів. Казали, що то ангел.
Корнієнко двічі арештовували.
— Я дуже сердита на місцеву владу, аж агресивна. Перший раз мене арештували 1990-го на екологічному мітингу 26 квітня. Вимагала заборонити Компартію. При арешті зламали руку. А другий арешт 1993 року був серйознішим. Я вийшла з лозунгом: "Геть мафію від влади! Дворкіса — на нари!" (Дмитро Дворкіс — тогочасний міський голова Вінниці. — "ГПУ"). Кинули мене тоді в одиночку, брудну, запльовану, холодну, зі смердючою парашею. Від їжі я відмовлялася. Просиділа так чотири доби, доки не випустили. За це потім дали посвідчення товариства політв"язнів і репресованих.
2003-го отримала орден "За мужність" та медаль "Захисник Вітчизни".
— У війну в нашому будинку була явочна квартира партизанів і підпільників. Батька мого Петра Івановича на фронт не призвали. Мав травму ноги, пізніше її ампутували. Працював начальником пошти. Добре знався на печатках. Виготовляв перепустки, з якими можна було ходити містом у комендантську годину і звільняв від каторжних робіт. Штампував їх печаткою із твердого мила. Часто відсилав мене до дядька Андрія. Це я вже тепер розумію, чому він, як я приходила, казав: "Треба твоє пальтечко підлатати". Батько вдома зашивав у нього перепустки, а дядько Андрій під виглядом ремонту їх вилучав. Раз німці оточили Центральний ринок і виловлювали молодь для відправки в Німеччину. Батько мені кричить: "Пульою на Островського! Одна нога тут — друга — там". Прибігаю на базар, а німці у два ряди. Як пройти? Я — лясь одного есесівця по руці. Доки він оговтувався, я прожогом крізь кільце. Батько потім казав, що понад 20 людей тоді врятували наші перепустки.
Жінка розливає у чашки ароматний чай.
Я кілька прапорів пошила. З чого бачила — з того й ліпила
— Такого ніде не спробуєте — у мене вода церковна. Щодня свіженьку від собору ношу. Од неї, певно, в мене у 75 почав зуб новий рости.
У кімнаті на стіні багато ікон.
— Якось мій зять Коля, він — художник, завідує кафедрою образотворчого мистецтва у Дніпропетровському університеті, прийшов і мало не плаче. Каже, у Преображенському соборі роблять філармонію. Позатирали лики святих. А мені як ножем по серцю. Батько колись у церкві співав, а дідусь Пимен Іванович був іконописцем, славився на всю Брацлавщину. Я зібрала віруючих і організувала голодування на захист собору. Тепер, правда, Службу в церкві не можу вистояти — ноги болять.
Бере фотоальбом.
— А ось ми з чоловіком у день нашого весілля. 11 червня 1956-го року. Фото чорно-біле, не видно. Я тоді була у салатовому платті. У волоссі такий самий бант. Модниця! А перчатки — чорні у сіточку, сама крючком вив"язала. А Володя — у формі, військовий, — показує фото. — Після весілля поїхали у Венгрію, він командував взводом розвідки. 1961-го він у першому танку вулицями їхав, получив за це орден Червоної Зірки. Наших там багато повбивало. Коли вернулися в Союз і я про це розказувала, викликали в КГБ. Заставляли співробітничати. 10 років як мій Корнієнко помер.
Лариса Петрівна виростила доньку Стеллу. Вона косметолог, з чоловіком та сином Левком живе у Дніпропетровську. Онук закінчив університет, працює дизайнером.
— Як я була здоровша, то 10 років пекла на продаж заварні тістечка. Вставала о четвертій ранку. Соняшникове насіння продавала на вулиці. Так виживала. Про те, що торгую пиріжками, 2000-го дізнався тодішній губернатор Віктор Коцемир. Одного дня — дзвінок у двері. Відкрила: бабах! — мішок муки. Сказали: "Від губернатора!" За кілька хвилин знову: бабах! Мішок макарон.
2 
1
Коментарі