Вівторок, 15 січня 2013 06:00

"У 20 років я заробляв утричі більше за тата"

Автор: фото: Андрій Шматов
  Канадійський скрипаль українського походження 
Василь Попадюк 
під час концерту 
в столичному палаці ”Україна” 1 грудня 2012 року
Канадійський скрипаль українського походження Василь Попадюк під час концерту в столичному палаці ”Україна” 1 грудня 2012 року

Об 11.00 у суботу скрипаль 46-річний Василь Попадюк виходить із таксі на Михайлівській площі. Він зі своїм імпресаріо Марком Журавінським — канадійцем українського походження. За спиною у лакованому жовтогарячому футлярі несе скрипку, тримає чемодан з апаратурою. Розтріпаним волоссям скидається на балканського композитора Ґорана Бреґовича, який щойно зійшов з літака. Ще два чемодани — у Марка, огрядного чоловіка років 50 у шкірянці. За 7 год. увечері скрипаль гратиме сольник зі своєю групою "Папа Дюк" у палаці "Україна".

Усміхається, тисне руку.

— Марко — мій менеджер, — називає канадійця на український манер. — Це він привіз виставку "Таємниці тіла" в Київ, організовував концерти "Продіджі", Крістіни Аґілери.

Пропонуємо піти у кав'ярню "Культ Ра". Василь заперечно махає рукою.

— Я Сашка (Олександр Ваврик, директор "Культ Ра". — "ГПУ") добре знаю. Він усе якісь трави заварює, цикорії. Отам є добра кава, львів'яни відкрили, — показує у бік кав'ярні "Золотий дукат" на Софійській площі. — Але там курити не можна. А мені цигарка під каву дуже добре йде.

Заходимо в "Кофе Хауз" на розі вул. Володимирської і Великої Житомирської. У залі для курців музиканти всідаються за найдальший стіл, апаратуру складають на сусідній.

З кожним вашим приїздом Україна трохи змінюється?

— Ви знаєте, воно так хвилями іде. Коли живеш, то не зауважуєш, — витягує руки поперед себе і розтягує пальці долонь. — Мені потрійне еспресо, — каже офіціантці. — Велику чашку, дуже моцне, і мед збоку. Альпачіно для нього, — показує на продюсера. — Капучино, — пояснює.

Собі замовляємо два зелені чаї.

— В Україні ми відіграли в п'ятьох містах — Львів, Тернопіль, Луцьк, Івано-Франківськ, Коломия. В Коломию взагалі приїжджаю, як до родини. Там є вулиця Василя Попадюка, мого батька. Він був сопілкарем, а дід грав на скрипці. У 4 роки до мене вже приходила вчителька і вчила на фортепіано грати. А в школі імені Лисенка я був хуліганом.

Курили?

— Певно що так. Усі курили із сьомого класу. Уроки прогулював. Школа була на Сирці, поряд кіностудія Довженка. Коли їм треба було дітей набирати на зйомки, приходили до нас і забирали з уроків. Раз подзвонили, сказали, що в мене головна роль, треба бути о шостій ранку на студії. Я наступного дня мав грати академконцерт по скрипці. Мав довге волосся, то мене обстригли. Вся моя роль заключалася в тому, що коли якомусь піонеру вручали грамоту і казали "Так держать", я грав на акордеоні. Знімали цей епізод дуже довго — то знамя упало, то чолка, то ще щось. Я так натягався трофейного акордеона, що не міг грати наступного дня на скрипці.

Армія для вас як музиканта була ударом?

— Та ні. Удар був, коли я відслужив і відразу після того закон про обов'язкову службу студентів відмінили.

Який рік то був?

— Не скажу, бо ви будете знати, скільки мені років. Я в армії грав у "Ансамблі пісні і пляски". Ми називали його "Ансамблем пісні і п'янки". Щомісяця їздили то в Африку, то в Туніс — на гарячі точки, піднімати дух солдатам. У нас був дуже смішний старшина, не музикант. Ми його дурили, коли відпрошувалися у місто. Казали, треба "бемольного масла" дістати, хоч бемоль — то просто значок пониження ноти. Або, що "обертони розстроїлися, треба піти настроїти". Він відпускав.

Додому з армії не тікали?

— Одного разу пішов у самоход додому на ніч. Відпоров петлиці, а без них шинель — звичайне пальто. Вранці прошу маму — приший. Їду в метро, дивлюся на відображення своє і бачу, що вона їх не тим боком пришила. Ззаду їде якийсь прапорщик. Нахиляється і шепоче до мене: "Ну ты и..." Я ледве дочекався, коли двері відкриють. Як побіг на ескалатор на Арсенальній, а за мною крики: "Догнать суку!". Але на підйом устиг.

Як сталося, що ви, гуцул, почали працювати в Москві?

— Працював у театрі Володимира Назарова з 1987-го по 1992 рік. Він був другом мого батька. Коли його театр виступав у Києві, вони виконували батькові твори, але не зазначали авторства. Тато пішов до них виясняти стосунки, і так вони познайомилися. Тоді в Москві було більше свободи й демократії, ніж в Україні.  У Назарова ти міг робити все що хочеш. Але мусив бути вчасно на репетиції і вчасно на концерті. В Мадриді, наприклад, автобус відходить о другій дня. Не без 2 хвилин два і не в п'ять по другій. Ти сів в автобус чи не сів — це твої проблеми. В театрі мусиш бути. І хто запізнювався — їхав на таксі за гроші свої.

Багато заробляли?

— Мій тато був народний артист України. Він був тут у мистецтві вагома людина. Я в свої 20 років заробляв рівно в три рази більше. 1988-го ми з ним були на гастролях у Канаді — проходили Олімпійські ігри в Калгарі. Нас навіть поселили в різних номерах у готелі. Так стежили, щоб ми не змовилися і не втекли. Тоді, пам'ятаю, вразили діаспорні колективи канадійські. У гримерках усі стоять в українських костюмах. Такі дівчата, ніби з українського села, але курять сигарети і — "веу веу веу веу" — англійською.

Еміграція — це як прижок без парашута. Я влаштувався піаністом у Національному балеті Канади. Це була дуже смішна робота. Коли моя мама, хореограф, приїхала до мене і прийшла на репетицію, я кажу: "Мамо, ти не смійся, бо мене виженуть з роботи. Можеш посидіти. Всьо. Але не смійся". Зірки канадські не знали нашої музики. В мене на репетиціях вони із замріяним поглядом скакали по діагоналі під "Три танкиста, три веселых друга" або танцювали адажіо під "Ленин всегда живой".

На якій скрипці граєте?

— У мене вкрали зараз скрипку в Оттаві прямо з-під хати. Забув у машині. Поліція не шукає. Шкодую, що не застрахував. У Канаді низька злочинність. Люди не закривають дверей. От і я не закрив був. Бо дурний. Все одно є молодь, наркомани.

Живете у приватному будинку?

— В хаті, так. Я ніколи в хаті не жив, то мені це проблема. Бо заставляє жінка траву косити. Там попробуй не покоси, то заплатиш штраф. Знаєте, який з мене майстер? Я позичив у сусідки електричну косилку. Вона в мене згоріла зразу. Прийшлося купувати і собі, і їй.

Ваша дружина українка?

— Скажу, чия вона дочка, то все зрозумієте. Соломія Хмара. Степан Ількович (колишній нардеп. — "ГПУ") — мій тесть. Вона поїхала в Канаду дуже давно по обміну студентів. Там вийшла заміж за діаспорянина. Я її другий чоловік. У мене троє донечок. Катрусі — 2,5 рочки, Софійці — 7 і Моряні — 17. Моряна — це таке ім'я — під культ Ра. Не я придумав, бо я Моряні вітчим. Дивує наймолодша Катруся. В 1,5 року вмикала відео на комп'ютері, сама себе знімала і зберігала його.

Щойно дружина прислала есемеску: "Моряна вперше пішла на побачення з чорним, а Софійка хоче черепашку". Там повністю діти космополітичні. Спробуй сказати щось погане про чорного чи зеленого, розкритикують. Старша донька по телефону говорить із подружками тільки по-французьки. Зі мною українською спілкуються. А потім ідуть до однолітків, і там вони вже канадці.

Показує на Марка.

— Представник шостого покоління. Його предки приїхали 1897 року з Тернопільської області. Ми познайомилися в Канаді 1993-го. Він тоді працював із "Роуллінг Стоунз". У нього дружина українка із Сум. Марко української не знає, але слухає в машині хор Вірьовки.

Вам не казали, що ви схожі на індіанця?

— В мене індіанець працює, з Еквадору. Марку! — гукає через стіл. — Вони мені кажуть, що я схожий на Девіда. Вони ображаються, коли їх називаєш індіанцями. Треба казати: корінні, аборигени або перша нація. Наш абориген Девід без чемодана їздить по всьому світу. Речі возить у мішку. І їсть усе, що даси йому. Табуретку може з'їсти. Індіанці легко п'яніють. Девід не п'є у нас чотири роки і не курить. В нас у колективі курю тільки я. Але алкоголю не вживаю.

Пише свою електронну адресу нам у записнику:

— Дуже просто — "papaduke".

Дюк — це герцог?

— Так, мене ще називають "князь тьми". Бо чорний. Але частіше "князь на скрипці".

10

скрипок поміняв Василь Попадюк. Одну забув у тролейбусі, коли їздив 7-річним до школи. Іншу вкрали в Москві. Ще одну — цього літа в Оттаві. Зараз грає на 300-річному інструменті, що належав італійському скрипалеві Джованні Батісту.

 

Зараз ви читаєте новину «"У 20 років я заробляв утричі більше за тата"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 714
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути