— Щовечора лягаю спати з думкою про нього. Кажу: "На добраніч, синочку". Вітаюся з ним, коли встаю. Щось готую, теж з ним говорю: "Давай будемо пробувати". Він у мене сирий фарш і тісто любив куштувати, — розповідає 55-річна Тетяна Грицай із Полтави.
Її син 27-річний Антон загинув торік під Широкиним на Донеччині. Осколок від міни влучив у праву ключицю, пронизав центральну легеневу аорту. Чоловік був заступником командира батальйону спецпризначення "Азов". Похований на Алеї героїв у Полтаві.
— Дуже його любила. Прямо тряслася. Як малий був, біжу з роботи, щоб чимшвидше із садка забрати.
Коли виріс, з'явилися друзі й дівчата. Але завжди дзвонив, казав, де він, — говорить Тетяна Іванівна. — Бувало, пришле повідомлення: "На добраніч, мамочко". Вже знаю, що вдома не ночуватиме. Мав два дипломи — історика і правознавця. Працював у "Дельта банку" фахівцем з кредитування. Рік зустрічався з дівчиною Ксенією. Планував одружитися й побудувати дім. Ксенія досі дзвонить, на могилу приїздить часто.
— Якось підійшов до мене і питає: "Мамо, як ти поставишся, що я піду воювати?" Знала, що вже вирішив. Кажу:"Ти для мене — найдорожче на світі", — витирає сльози. — Пішов добровольцем. У ту ніч, коли син загинув, ми з чоловіком погано спали. А доньці Юлі напередодні був сон — побачила брата у дзеркалі. 15 лютого його не стало.
Задовго до цього мені часто снилася війна. Мене ранять у праву ключицю — саме туди, куди осколок влучив сину. Відчуваю, що вмираю. Але мені не боляче.
1 
1
Коментарі