— Багато людей руками малювати не вміють, а моя Таня ногами навчилася, — киянка 62-річна Анастасія Багнюк запрошує до своєї двокімнатки на просп. Науки. Її донька Тетяна, 31 рік, змалку хворіє на дитячий церебральний параліч. Ногами бере їжу, фарбується і малює картини.
Тетяна виїжджає в інвалідному візку. Киває головою, говорить нерозбірливо.
— У Тані мова нарушена, — пояснює Анастасія Іванівна. — Крім мене, її ніхто не понімає. Вона народилася нормальною дитиною. Але в рік вже всі діти сидять, а вона не могла — постійно падала. Дві операції зробили. Лікар сказав: "Нічого не поможе. Це в неї родова травма".
Дочка правою ногою бере айфон зі столу, кладе на полицю. Пальцями лівої з шухляди витягає папір і фарби. Починає малювати.
— Таня закінчувала школу вдома. До неї щодня вчителька приходила. Спочатку їй ручку до руки прив'язувала, хотіла навчити правильно писати. Але донька до всього ногами тягнулася. Я сказала: "Анна Нікіфоровна, не мучте дитину. Хай робить так, як у неї получається". Таня за місяць навчилася краще писати ногами, ніж я рукою. Якось учителька поставила їй трійку з образотворчого мистецтва. Сердиться: "Ну який із неї художник?" А я півроку Тані художника наймала, щоб уроки давав. За урок брав 5 доларів. Погано тільки, що приходив пізно ввечері, бо лише тоді мав вільний час.
До Тетяни підбігає кішка Аліса, застрибує на коліна. Спостерігає, як вона ногою вимальовує пелюстки гіацинта.
— Таня своїх картин не продає. Ми підписала контракт зі швейцарським фондом. Він опікується людьми, що малюють ротом і ногами. Щокварталу Таня висилає їм три свої малюнки. Вони їх друкують на листівках, сірникових коробках і конвертах. За кожну платять гонорар — 700 швейцарських франків (близько 6 тис. грн. — "ГПУ"). Самі не маємо права її роботи продавати. За це загрожує до 10 років позбавлення волі.
Донька показує альбом з малюнками. Сторінки гортає пальцями ніг.
— Оце кума до мене прийде і каже: "Ти б тут повісила її пейзаж, а тут — її натюрморт з квітами". А я не люблю, коли на стінах картини висять, — говорить мати. — Квартиру цю ми отримали 2002 року. До цього жили в двокімнатці разом з старшою донькою, її чоловіком і двома дітьми. Страшне як тісно було. Бувало, що в кухні й розминутися не могли. Перед днем інваліда подзвонили з міської держадміністрації: "Приходьте завтра в театр оперети, вам ордер на квартиру вручати будуть". Я 16 років у черзі стояла, вже й не вірила, шо окреме житло можу получить.
Анастасія Іванівна пенсіонерка. Раніше працювала на трьох роботах.
— Прибиральницею в таксопарку і на фабриці одноразового посуду. А ще підробляла хатньою робітницею в однієї жінки. Якось уранці пішла у ванну і там утратила свідомість. Наступного дня встати не могла. Глянула у дзеркало, а в мене нігті та язик чорні. Я читала, що таке при Боткіна буває. У лікарні сказали: "Це вже остання стадія. Якщо до ранку виживе, то жити буде. А так шансів ніяких немає". Але я вижила. Що буде з Таньою, якшо я помру?
Тетяна дістає з полички щітку, ногою розчісує волосся.
— Вона мені у всьому допомагає. Пил витирає і в квартирі пилососить. Макіяж ногами навчилася собі робити. Фарбує вії, підмальовує губи і пудрить ніс. Просила, щоб ви обов'язково написали, що хоче вийти заміж.
Коментарі
1