За парканом по вулиці Шевченка, 2 у Переяславі-Хмельницькому на Київщині є заклад для душевнохворих. Родичі віддали сюди 110 хворих жінок віком від 18 до 90 років. У цій лікарні вони живуть, доки не помруть.
Ті, що не встають, — накриті ковдрами з головою. У кімнатах "ходячих" — килимки, багато іконок. Буйних тримають окремо.
— 75 відсотків пенсії цих людей іде державі, решту віддаємо на руки, — розповідає завідувачка закладу Оксана Колодій, 42 роки.
Через вікно видно, як дві хворі в кольорових халатах курять під наглядом санітарки.
— Майже всі палять, — виглядає надвір пані Оксана. — Заборонити не маємо права. А от спиртного не дозволяємо.
77-річна баба Санька зриває з сивої голови білу хустку. Вона підстрижена під хлопчика, потилиця вимазана зеленкою.
— Нас в батька да в матері семеро дітей, — розповідає Олександра Павленко. Вона не ходить. — Я в селі сама осталася. Вони кудись поїхали, писали пісьма. А то не стало пісьом. І де вони? — дивується.
Питаю, чи провідує її хтось.
— Свої ж приходили. Я не знаю, хто, і не питала. Передачу принесли. Тут непогано, їсти дають хороше. Мандарини, ковбасу, канфєти. Якби ж я вставала, а то мені нога болить, — тре під ковдрою ногу. — Зубів немає, один тільки, — суне пальця в рота. — Повипадали. Після роботи, ото на буряках таке. Ой-йо-йо. Самольот якось же літав ото, бризкав.
Вранці мене за руку трошки візьмуть, бо я сама не встану. На стулець з кроваті сідаю, скидають з мене все. Обвивають, я мовчу. Тряпкою з хлоркою. То нічого, що хлорка, то ліки. Скільки я тут? Чогось не замічу. А додому ж треба, в колгосп — на роботу. Я помаленьку візьму вила, на них опиратимуся і до транспортьорів. Скільки гною одкидала давніше! Хата, кажуть, розвалилася. Нічого, є такі бригади, що строять хати, хай зроблять. Я попрошу.
Раз цілувалися
Про сім"ю баба Санька говорити не хоче:
— Замужем я не була, а дівчина в мене є, Свєтка. Така красіва. Тільки не слухняна. Я їй сказала: не слухаєш, іди куди хоч. А йому й не казала, що беремєнна.
Санітарка запинає її. Хвора кричить навздогін: "А ви снідали?".
— Баба Санька одинока, — каже в коридорі Оксана. — Прибирала на фермі, аж поки не захворіла. Стала ночувати в жолобі, з якого годують худобу. Її сюди привезли грязнючу. Де яка подряпина, просить намазати зеленкою. То ми вже не відмовляємо.
28-річна Таня Теплюк вилазить з-під ковдри, розчісує висвітлене коротке волосся. Губи й очі наведені бузковим, нігті покриті рожевим лаком.
На тумбочці — штучні квіти у розрізаній поліетиленовій пляшці.
— Кавалєр у мене є переяславський, Богдан, — хвалиться, сівши на ліжку. — Одногодки ми з ним. Случайно наткнувся на мене. Каже: "Все, моя буде дівчина". Він раніше робив, доларами платили. Я кажу, краще хай гривнями, бо доларами опасно. Щас розщитався, шукає нову роботу, щоб поближче до мене ходить. У нього в селі хазяйство. Мені, ой що схочу, те й принесе, — каже зверхньо. — Шоколадками об"їлася і канфети дорогі приносив. А брасматіки, тєні сама собі купляю. У нього фата, плаття до свадьби готове.
— Де зустрічаєтесь?
— Є комната для приєжджих. Раз цілувалися. Старшою в мене буде Свєта, — показує на сусіднє ліжко, де лежить відвернута обличчям до стіни молодиця.
— Богданова мама сказала, що заяви в ЗАГС напише і мене забере. В нього квартира є. Я на роботу встроюсь за больними ухажувать. Особенно за маленькими дітьми, — розпливається в усмішці. — Якби своє собственне, з рук не випускала б. Мати і сестра квартиру забрали, мене побили, поздівалися. Їм аби гроші. А я хазяйка, руки у мене льогкі: і шию, і вишиваю. І Богдан усе вміє, як дівка.
— Таню здала на лікування сестра, — розповідає Оксана. — Вона з дому тікала, тинялася скрізь. Хлопець у неї справді є, і одружитися хоче. Тільки ж хто їм дозволить? Він хворий, як і вона. Живе з мамою. Таня зовсім до життя не адаптована. Вона і картоплю зсапує, і бур"ян – не розуміє. От у Бородянці є інтернат для чоловіків і жінок. Там хворим шлюби дозволяють і кімнату окрему дають.
Крізь залізні ворота просуває руки стрижена під їжака жінка:
— Ей, іди сюди, — гукає хлопця, який проходить вулицею. — Дай закурить.
3 
1
Коментарі