Світлана Султан, 39 років, із села Городище Бахмацького району на Чернігівщині намагається повернути 19-річну Аліну, доньку від першого шлюбу. Та залишилася в Афганістані з другим чоловіком Світлани. З матір'ю не бачилася п'ять років.
— 9 мая у Аліни був день народження. Через представництво ООН додзвонилася в Афганістан, — розповідає Світлана. — Мій колишній чоловік Абдул вирвав у неї трубку і каже: "Не звони. У меня есть другая жена. А Алине я нашел богатого жениха".
Світлана родом із села Більківці на Житомирщині.
— Работала у Коростишівській райдержадміністрації секретарем-референтом. Вийшла заміж, родила дочку Аліну. Через два роки осталася вдовою. Муж помер через облученіє, був у Чорнобилі. Алінка в мене не вдалася — смугла, темноволоса. Я поїхала до Києва, підробляла в університеті Шевченка на кафедрі філософії. Дочку виховувала бабуся. Коли малій було 7 років, зустріла афганця Султана Абдулу Расу Хаміда. Він закінчив у Києві агрономічний факультет університету. Скооперувався із земляками, торгували на Троєщинському ринку одягом. Добрий, неп'ющий, розсудливий. Позвав мене заміж, удочерив Алінку і дав свою фамілію — Султан.
1998-го народився син, його назвали Рамін, Рома по-нашому, — продовжує. — Потім у мене найшли рак. Удаліли щитовидку. Врачі прогнозували, що проживу ще років п'ять. Абдул вирішив, що буде краще, якщо поїдемо до Афганістану. Там у нього брат врач. Узяли також мою маму, вона хату в селі продала, вєщі роздала людям.
Родина Султан живе на два будинки. Один у Кабулі, другий у Джалалабаді. В Абдула дев'ятеро братів і сестер.
— Свекруха видала нам темну одежу: штани, довгі кофти і паранджу. Із шостої ранку до десятої вечора робота і робота. 13-річну Аліну вдягли у паранджу і повезли у Джалалабад. "Ми воспітаємо її по-своєму", — сказали. Роман був зі мною, бо, за мусульманськими законами, хлопчик живе з матір'ю до 7 років. Вийти з двору не могли. 3-метровий забор, ворота весь час замкнені. Якось моя мама у щілину побачила, що навпроти нашого дому стоїть машина з написом "Преса". Коли брат Абдула в'їжджав у ворота, проскочила на вулицю і закричала: "Спасітє!" Журналіст відвіз маму до притулку, а по мене і сина приїхав мікроавтобус.
Родина Абдула вирішила відібрати Аліну в матері через суд.
— Судили мене без переводчика. Суддею був таліб, а сімейство Султанів — пуштуни. Вони ворогують між собою. Суддя сочуствовав мені. Я просила чоловіка: "Забери сина, він же твій. Віддай дочку". Ставала на коліна перед Аліною: "Аліночко, доцю, іди до мене". Вона відповіла: "Вас усе одно розстріляють, а я жити хочу", — переступила через мене й пішла. Суддя прокричав услід: "Аліна, це твоя мадар — мама, як ти можеш?" Порадив мені: "Тікай скоріше, доки не виповнилося сину 7 років, бо і його відберуть".
Після повернення в Україну 2005-го Світлану з матір'ю і сином прихистив священник Києво-Печерської лаври Олексій Черненко.
— Узяла Романа і пішла на Троєщинський ринок просити милостиню у торговців-афганців, які колись дружили з Абдулом. Вони наскидали трохи грошей. Отець Олексій перевіз нас до своїх батьків у Бахмач. За 6 тисяч гривень купили у Городищі хату, коло неї є 20 соток землі. Допомоги на Романа не отримую, бо з чоловіком не розведені.
У селі жінок називають афганками. Світлана зійшлася з місцевим. Народила сина Михайла, зараз йому 4 роки. З його батьком не розписана.
Телефонуємо 47-річному Абдулі в Джалалабад.
— С Алиной все в порядке. Полгода назад вышла замуж за моего племянника. Он доктор. Живут богато и счастливо. В Украину не хочет, о матери не вспоминает. Каждую ночь вспоминаю о сыне и плачу. Готов забрать Рамина в Афганистан, устроить в дорогую школу, купить машину.
3 
35413
Коментарі
1