Олександр і Лідія Цвігуни із села Гордіївка Тростянецького району Вінниччини позаторік удочерили 2-річну Юлію Шпак, доньку товариша. Мати Юлії померла від раку. Батько Роман Шпак, 37 років, у тяжкому стані після інсульту. Тепер дівчинці 4 роки.
Із сім'єю зустрічаємося в батьків Олександра. Юлія білява, з блакитними очима. На подвір'ї бавиться із рудим кошеням. Подружжя запрошує до хати.
— Коли позаторік у жовтні Анюта померла, стало питання, як бути з дівчинкою, — розповідає Олександр, 38 років. — Рома ще молодим переніс інсульт, але так і не відійшов. Він інвалід першої групи. Сам навіть поїсти не може, зараз знов стало гірше, лежить у реанімації. В Ані теж рідні немає.
— Спочатку Рома казав, що дівчинку забере його старша сестра Валентина, — продовжує Лідія, 35 років. — Але як приїхали із цвинтаря додому, дивимося, він плаче: "Валя казала, що не зможе забрати Юлю". Ну, кажемо, значить заберемо ми. Думали, візьмемо, хай побуде деякий час, може, сестра передумає. Але вона не передумала. Аню поховали в четвер, у суботу ми забрали малу, а в неділю переходили в нову хату. Вийшло, що новосілля відзначали в оновленій сім'ї. Коли ми її забрали, Юля всю дорогу плакала. Ще й була простуджена. Треба було готуватися до новосілля, то я з нею на руках біля плити так і стояла. До Саші два тижні не могла звикнути. Не йшла ні до кого, тільки в мене на руках сиділа. Через два-три тижні почала Сашу папою називати.
Олександр працює інспектором у Ладижинській виправній колонії №39. Лідія домогосподарка. Мають сина 15-річного Віктора.
— Як поховали Ганну, наступного дня мені треба було йти на службу. Тієї ночі сниться сон: приїхали машиною чужі люди, шукають Юлю, хочуть її забрати. А я схопив її на руки, тікаю. Біжу і питаю: Юля, будеш з нами жити? Вона каже: да, буду. Кажу: а в нас є ще тьотя Ліда. Вона обійняла мене у сні за шию і каже: то давай їй подзвонимо, спитаємо, чи вона нас прийме. Рано встав і кажу: "Ліда, таки забираємо". А потім прийшов зі служби, бачу на телефоні від Роми пропущені дзвінки. Передзвонив, а він каже, що приїжджали зі служби у справах дітей, хотіли забрати Юлю.
Олександр дістає із шафи старий солдатський альбом. Показує чорно-білі фотографії, де вони із Романом Шпаком.
— Ми познайомилися 19 років тому в автобусі, як їхали на призовний пункт. Він із сусіднього села. Сиділи поруч. Разом пішли в учебку, наші ліжка в казармі були поряд. Після закінчення служби домовилися разом приїхати додому. Вийшло так, що я дослужував у Львові, а його відправили в Луцьк. Я поїхав до нього і тиждень чекав його там. Ганна в Роми друга дружина. Коли він одружувався вперше, я був у нього свідком. А Рома — хресний батько нашого Віктора. Ми завжди дружили сім'ями.
Юлія забігає в кімнату з кошеням у руках. Воно нявчить. Лідія просить її гратися надворі.
— Рома написав відмову від дитини на нашу користь, вказав у заяві наші прізвища, — каже Лідія. — Коли йому було краще, він приїжджав на день народження до нас, до Юлі, на свята ми до нього їздимо. Юля не пам'ятає, що він її батько. Каже на нього Рома. Він згоден, бо два батька бути не може. Вона дивиться в телевізорі програму про сім'ю і каже мені: "Ти мене народила? Я була в тебе в животику?". Я все підтверджую.
2 
1
Коментарі