Олександр Горонді три місяці жив на вулиці
— Гопників упізнаю здалеку за зовнішністю, ходою та виразом обличчя. Серед них є нормальні — такі, що не зривають сумки і ланцюжки на вулиці. Просто невдало вдягаються. 10 років тому я теж був гопником, — говорить львівський дизайнер Олександр Горонді, 26 років. Він родом із Мукачевого на Закарпатті. Більш як рік займається пошиттям рюкзаків та сумок під власним брендом "Горонді".
Зустрічаємося в їдальні Українського католицького університету. Олександр живе неподалік. Він — у джинсах і сорочці поверх футболки. На шиї — тату з ієрогліфами.
— Напис означає "повага". Її маю до навколишнього світу і людей. До себе поваги не можу вимагати, лише заслужити, — пояснює чоловік.
Сідаємо за столик у центрі залу. Купуємо чай.
Горонді живе в соціальному гуртожитку "Емаус-Оселя". Там отримують прихисток люди, які опинились у кризовій ситуації — колишні в'язні без родичів, жертви квартирних афер, безпритульні. Їм надають житло, харчування. Мають можливість працювати в майстерні, відвідувати психологічні тренінги. Туди Олександр потрапив дев'ять років тому, коли переїхав з рідного міста.
— З 12 років я був у вуличній банді, — розповідає Горонді. Спершу здавалося, що це круто. А потім почало мене руйнувати. Члени банди ділилися на молодших, середніх та старших. Старші змушували молодших носити їм гроші. Могли сказати принести 300–500 гривень за тиждень. Або кради, або з дому речі винось.
Наказували з ремонтом помогти, машину помити, продуктів купити. Якщо хтось відмовлявся, кілька чоловік оточували його й копали. Додому я приходив раз на пару днів.
У Мукачевому Олександр жив із молодшим братом та матір'ю. Вона працювала на фабриці.
— Мама не розуміла, як мене звідти витягти. Казала: "Не йди туди, не дружи з ними". Я по кілька днів не виходив на вулицю, а потім знову брався за старе.
Поки ми малі були, зривали покришки з машин, крали колонки та магнітоли, зливали бензин. Кілька разів виривали в жінок сумки на вулиці. Хто хотів заслужити повагу в старших, зривав ланцюжки з шиї. Я на таке не наважувався.
Часто мав проблеми з міліцією. Коли в когось щось крали на районі, дільничний приходив до мене. Казав, щоб назвав ім'я крадія. Забирали у відділок, били по п'ятах, давали важкий акумулятор тягати з першого поверху на другий. Змушували тримати руки піднятими вгору. Коли опускав, били. Але всі боялися стукачити на старших. Бо вони в міліції відкупляться, а тебе прийдуть, поб'ють.
У 17 років я мав умовну судимість на два роки за розбій. Хотів покінчити з попереднім життям, але не знав як. Вирішив сісти в першу ж електричку й їхати на кінцеву станцію — до Львова,
Перші три місяці жив на вулиці біля львівського вокзалу. Ночував на горищі п'ятиповерхівки. Збирав речі на смітниках і віддавав на привокзальному ринку жінці, яка їх продавала. За це купував їсти. Хотів влаштуватися на якусь роботу, але не мав пристойного одягу, щоб піти на співбесіду. Та й боявся з людьми говорити — був дуже замкненим.
Про "Оселю" дізнався від знайомого безпритульного. Спершу не наважувався піти туди — не вірив нікому, думав, то якась секта. Як прийшла зима, не мав іншого виходу. В "Оселі" почав працювати, став відкидати сніг.
У Мукачевому Олександр здобув фах будівельного столяра. В "Оселі" пішов на курси з оббивання меблів.
— Мені став подобатися красивий одяг, — каже Горонді. — Хотів сам щось створювати. Пошив собі рюкзак зі шматків курток. Керівник "Оселі" Олеся Саноцька (померла 24 квітня 2016-го. — ГПУ) вмовила продати його на гаражному розпродажу. Рюкзак купили. Відтоді я повірив у себе.
На місяць шию по 15–20 рюкзаків і сумок. Останні моделі — переважно в етно-стилі. Використовував в оздобленні гобелени.
Вироби Олександра коштують 600–800 грн. Недавно отримав грант — 50 тис. грн від британського фонду на розвиток власного бізнесу. На гроші придбав швейне обладнання.
Тричі на рік їздить до родини.
— Приїжджаю до мами на свята, — додає чоловік. — Ми ніби в хороших стосунках, але вона не розуміє, чому не повертаюся додому.
2 
1
Коментарі